– Пане Назаре, розкажіть про вашу діяльність до повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну?
– Я зі своєю сім’єю проживав у м. Херсон, займався служінням як пастор і освітньою діяльністю як капелан школи «ДієСлово». Громада наша, близько 130 людей, має свій осередок у Шуменському районі міста. Там же знаходиться християнська школа «ДієСлово», де навчались близько 80 дітей. Ми працювали, ми служили. У нас працювала молодіжна церква на базі нашої громади. Робили різноманітні проєкти для підтримки соціально незахищених груп людей.
– Війна Вас застала у Херсоні?
– Війна нас застала у Херсоні. Вранці, 24 лютого, мені зателефонувала директор школи і сказала: «Назарій Олексійович, розпочалась війна!». Я до останнього ніяк не хотів у це вірити, в принципі, передумови були, але я відмовлявся у це вірити. Я не міг усвідомити, як у ХХІ столітті може бути війна, це ж нереально. Невже ми можемо відкотитись на 100 років назад? Але тепер бачимо, що вийшло! Ще у мене завжди були думки, що я встигну вивезти свою сім’ю. У мене дружина і двоє донечок. Але вийшло як вийшло. Розпочалась війна і ми кинулись допомагати людям. Дуже багато людей запитували: «Що нам робити? Виїжджати чи ні? Чим займатись, чи це надовго?». Я думаю ви пам’ятаєте ті горезвісні «два-три тижні». Хоча, я пам’ятаю як мене питали у перший день і я казав, що «це буде недовго, подумайте чи варто виїжджати». Але другого дня я зрозумів, що краще покинути окуповані території.
– І як розгортались події далі?
– Потім ми подбали про документацію нашої школи, церкви, бо були готові до того, що прийдуть росіяни. Ми зрозуміли, що знаходимось в глухій окупації. Я зрозумів, що вивезти свою сім’ю зараз не зможу, і, на той момент, це було б не зовсім правильне рішення. Тому вирішили займатись гуманітарною допомогою: збирали кошти, купували продукти, роздавали продукти. Був період, коли нас просили зайнятись евакуацією, але з цим були проблеми. Тому, що була ситуація, коли цивільні колони просто розстрілювали. Тому, ми перший час за це не брались. Але, десь через півтора місяця окупації, нам вдалось організувати перший виїзд. Ми знайшли відносно безпечний маршрут, і от в першій колоні поїхала моя сім’я, і поїхали десь біля 30 людей з нашої адвентистської громади. Я свідомо залишився в Херсоні, адже одразу всіх не вдалось евакуювати. Ми вивезли максимальну кількість людей – усіх, хто хотіли виїхати. Ми вивозили не тільки наших членів церкви, але й молодь, студентство, що до нас звертались. Люди телефонували буквально з раннього ранку і до пізньої ночі – просили допомогти евакуюватись. Але згодом наші ресурси закінчились – не було вже ні автомобілів, ні водіїв. Ми вивозили людей лише на приватному транспорті. Машини шукали по всьому місту, як і водіїв.
– Чи є у вас інформація скільки адвентистів залишились у Херсоні. Тобто, взагалі відмовились від евакуації?
– У Херсоні є три адвентистські громади. Я можу надати інформацію лише по своїй. Зі 130 членів церкви, у місті залишилось близько 25-30 людей. Ці люди прийняли для себе таке рішення і попри небезпеки відмовились покидати рідний дім. Як то кажуть, «тут народився, тут і помру». Особисто я також певний час не хотів виїжджати, але обставини так склались, що був змушений. Одна із причин, це те, що я народився на Франківщині, паспорт отримав на Львівщині, а прописаний був у Одеській області. Коли ми опинились в окупації, російські військові почали перевіряти документи, виставляти блокпости. Це стало дуже великою проблемою. Одразу звучали звинувачення у мою сторону, на кшталт «бандерівець» чи подібні.
– Чи були звинувачення зі сторони російський військових щодо вашої релігійної діяльності? Чи знали вони взагалі вашу релігійну приналежність?
– Вони не знали, що я адвентистський пастор. Коли ми потрапили в окупацію, я заховав своє посвідчення священнослужителя, а їм такої інформації не надавав. По одній простій причині – ми знали, що якщо це стане відомо, почнуться обшуки в громадах, а це і зайве, і небезпечно. Ми ж не знаємо як і що саме зі знайденого вони можуть інтерпретувати.
– Нам відомо про різні випадки під час виїзду цивільних з окупованих територій, на жаль, є багато трагічних історій. Чи успішними були ваші евакуаційні виїзди?
– Так, Бог супроводжував наші колони і всі виїхали успішно. Ми діємо як єдина Церква, тому всі історії евакуації та подальшого прилаштування людей – успішні. Ми вивозили людей у Миколаїв чи в Одесу, а звідти наші церковні буси за підтримки благодійної організації «ADRA» усіх бажаючих вивозили за кордон, а там вже були готові місця для поселення і проживання людей. Жодного евакуйованого з адвентистської громади не залишили без підтримки і необхідної допомоги, хоча б на перший час. Всім допомогли не лише виїхати з окупації, але й облаштуватись на новому місті.
– Що відомо про будівлі церкви чи школи «ДієСлово» у Херсоні?
– Господь зберіг наші будівлі. Вийшло так, що з перших днів окупації ми прийняли рішення зробити гуманітарний штаб допомоги на території школи «ДієСлово», що є одним із осередків громади в Херсоні. І це був певний ризик, бо окупанти не дуже люблять волонтерів та їхню діяльність. У нас був випадок, коли приїхали російські військові на «Тиграх» до воріт школи, постояли кілька хвилин розглядаючи все, а тоді розвернулись і поїхали. З того моменту в жодну з наших будівель вони не приходили. Жодна будівля (станом на 1 червня 2023 року – прим. ред.) адвентистської церкви у місті Херсон не була пошкоджена окупантами.
– Що відбувається зараз із вашою громадою у Херсоні? Після деокупації хтось повернувся, як проводяться служіння і чи взагалі проводяться?
– З моменту, коли ми покинули місто, громада не припиняла своєї діяльності, громада зустрічалась навіть цією маленькою кількістю. Серед тих хто залишився був пресвітер, що служив для цієї громади. З моменту деокупації Херсонщини, я намагався як пастор один раз чи двічі на тиждень їздити і проводити служби для громади. Сім’ю я свою назад поки не перевіз. Ми одразу продовжили діяльність центру підтримки для громадян – роздавали продуктові набори, одяг, одіяла, подушки, ліхтарики. Це був той час, коли Херсонщина була без опалення та світла, тому люди цього дуже потребували. Також ми подбали про доступний зв’язок – купили і встановили Starlink , щоб люди мали доступ до інтернету. Десь через півтора місяці після деокупації запустили програму для дітей, підлітків з Херсонщини. Ми розуміли, що діти, які тривалий час провели в умовах воєнних дій, чули обстріли, бачили на власні очі бої, особливо потребують психологічної підтримки, допомоги. Ми запустили розважально-пізнавальну програму для дітей під назвою «Йдемо разом». Щотижня, по суботах, до нас приходило близько 50 молодих людей і ми намагались підтримати їх у формі розваги, свята, гри з подарунками.
– Це діти, чиї батьки належать до адвентистської громади?
– У тому числі, але ми приймали усіх бажаючих дітей з Херсона і Херсонської області. Були раді усім. Ми отримали дуже позитивні відзиви від батьків, що дітям сподобалось і вони чекають наступних вихідних, аби знову взяти участь у програмі.
– Як ви вже сказали, громада своєї діяльності не припиняла. А що сталось із вашим освітнім центром – школою «ДієСлово»?
– Школа продовжила свою діяльність в онлайн-форматі, тому практично усі діти продовжили навчання. Звичайно, були і ті, хто виїхав за кордон, забрали документи і перевелись у інші школи. А є діти, які, навпаки, вступили до нашої школи і успішно навчаються. Поки що навчання ведеться виключно онлайн, але ми віримо, що зовсім скоро повернемось до звичного формату. Зокрема, упродовж літа плануємо встановити новий дитячий майданчик.
– На жаль, окупанти не перестають обстрілювати місто Херсон і після деокупації. А 6 червня 2023 року здійснили жахливий воєнний злочин – підірвали Каховську ГЕС. Як відомо, частину міста і чимало сіл Херсонщини затопило. Яка ситуація у вашій громаді?
– Мікрорайон, де розташовані будівлі нашої громади не затопило. Але ми активно включились у служіння усім, хто постраждав з перших днів після підриву – роздавали продуктові набори, гуманітарну допомогу. Відколи рівень води понизився і люди почали повертатись до своїх помешкань, то ми займаємось викачкою води і просушуванням приміщень.
– Хотілось ще почути ваші прогнози на майбутнє. Як функціонуватиме ваша адвентистська громада у Херсоні після перемоги України у війні? І загалом, яке майбутнє української релігійності?
– Мені здається зараз важко знайти атеїста. Зараз кожен молиться, бо розуміє, що Господь потрібен як на фронті, так і в тилу. Я свідомий того, що коли настане перемога, опісля перемоги в нас буде дуже багато травмованих людей, що потребуватимуть підтримки. І це завдання не лише для нашої адвентистської церкви. Це завдання для кожної релігійної громади в Україні – підтримати тих, хто цього потребуватиме: військових, що повернуться з фронтів, людей, що втратили рідних і близьких під час війни, людей, що втратили свої оселі. Ми повинні стати для таких людей «острівком миру», де вони зможуть відчути підтримку і подяку за те, що вони зробили або роблять. Також нас чекає період посиленої роботи з дітьми, з майбутнім поколінням для роз’яснення того, що відбулось, що маємо робити з цим зараз, які майбутні сценарії. А загалом, період після перемоги стане і для нашої громади, і для більшості українців періодом зростання, періодом служіння іншим людям, періодом, коли ми будемо об’єднані та сильні. Як було на початку війни – ми всі були об’єднані спільною ідеєю миру та перемоги, і в цьому була наша сила. Це буде радісний час, я переконаний!
Розмовляла та розшифрувала Уляна Севастьянів.
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією«Майстерня академічного релігієзнавства».