Мелітополь перебуває під окупацією вже понад два роки. У грудні 2022 року розпорядженням окупаційного режиму було заборонено діяльність УГКЦ на території Запорізької області. Але до повномасштабного вторгнення й до заборони греко-католицька спільнота в цьому регіоні стрімко зростала і провадила активну діяльність. Про основні здобутки за роки існування громади, наскільки згуртованою вона була і залишається, як завдяки спільним зусиллям та взаємній підтримці вірян і священників удавалося пройти жахіття окупації розповів у інтерв’ю отець Олександр Богомаз, священник УГКЦ з Мелітополя, який пройшов крізь допити та був депортований у грудні 2022 року.
Отче Олександре, дякую що погодилися дати інтерв’ю – це цінно для нас. Передусім розкажіть, будь ласка, про життя парафії в Мелітополі до 24 лютого 2022 року.
Нашу парафію в Мелітополі заснував 12 грудня 2010 року отець Петро Креніцький, словак, який приїхав сюди із Закарпаття. На початку вірян було не дуже багато. Все починалось із 3 людей. Тоді я не був священником, ба більше, був противником Греко-католицької церкви в Мелітополі. Здобуваючи фах учителя історії, під час навчання в Мелітопольському педагогічному університеті ми користувалися здебільшого радянськими підручниками. Історію України вивчали із посібників українських авторів, але питання церкви й релігійного життя рекомендували на самостійне вивчення. Тоді мені відомо було тільки одне, що уніати – це щось дуже погане, велика зрада. Те саме я повторював учням на уроці з теми унії у 8 класі, коли працював у школі. Це було в жовтні 2010 року, а 8 січня 2011 року я вперше прийшов на службу до Греко-католицької церкви не з цікавості, мене, можна сказати, спровокували. Будучи тоді противником уніатства і знаючи, що мав приїхати греко-католицький священник, я дивувався, чому він, словак із Закарпаття, сюди їде і чому може навчити нас. А на Різдво 7 січня одна наша парафіянка не прийшла на службу до православної церкви (УПЦ КП), до якої я належав у той час, а пішла до греко-католиків. Вона й мене запрошувала, але я не пішов. А ввечері 7 січня під час вечері вона спитала, чому я не прийшов. І на мої критичні слова спокійно відповіла, майже так само як у Писанні: «Піди і подивись». Наступного дня зранку я таки пішов і вже там залишився. По буднях я ходив на літургію до греко-католиків, а в неділю певний час ще до православних, але потім відчув, що мене туди Бог кличе.
Греко-католицька парафія зростала досить стрімко. Спочатку це була хата, де ми зруйнували всі перестінки, щоби зробити одну велику каплицю, потім і там уже не поміщалися всі люди. Тому ми запровадили згодом вже другу недільну службу, а потім і третю. Також була вечірня недільна служба.
Я ж пішов навчатися в семінарію, і на 5 курсі був спершу висвячений на диякона і в кінці того ж курсу, 3 травня 2016 року – на священника і призначений до отця Петра сотрудником, бо, окрім Мелітополя, він тоді мав ще 4 парафії по селах. Через деякий час отець Петро сказав, що треба ще одну парафію в місті засновувати. З Нового Мелітополя, це віддалений район міста, до нас на службу їздило регулярно десь 30–40 вірян. У цьому мікрорайоні ми купили хату і на городі побудували дерев’яну церкву. Громада почала дуже швидко розвиватися, як і загалом по селах того регіону діяло до 10 парафій. Я ж служив на старій парафії і мав сотрудника отця Владислава Ігнатюка. Отцю Петру прислали в допомогу священника з Одеси – отця Назарія Ланька. І в селі Орлове, де найперше була заснована парафія в наших краях, служив отець Леонід Бізунов.
Отже, станом на лютий 2022 року нас було 5 греко-католицьких священників. Ще є також римо-католицька парафія в Мелітополі і ще в одному селі поблизу – із ними ми мали дуже дружні стосунки. У нас була Міжконфесійна рада. Ми ходили в гості один до одного, могли спільно святкувати певні свята. Наприклад, перед повномасштабним вторгненням на Різдво на моїй парафії проповідував пастор із протестантської церкви, що була поруч біля нас.
А чи могли би Ви коротко розповісти про те, яку діяльність провадили на парафії?
Діяльність на парафії була надзвичайно різна. Часто все починалося з якоїсь ситуативної допомоги, яка переростала у велике служіння. Саме так розпочиналось усе з допомоги безхатькам. Кожного дня до нас приходила жінка і просила їсти, а потім нам вдалося організувати їдальню для безпритульних. Також ми допомагали одиноким стареньким людям, які не мали доглядальників. Спочатку самі їх регулярно відвідували, а потім отець Петро заснував два Доми милосердя: один – у селі Нижні Сірогози Херсонської області, а другий – у селі Лазурне, що за 30 км від Мелітополя, де було по 10 місць для людей похилого віку. Подібне було з дітьми: спочатку вони просто до нас приходили, а потім ми організовували для них величезні табори, оазиси, євангелізаційні заходи. У співпраці зі Школою Марії ми організовували оазиси – це щоквартальні табори на канікулах, у вихідні дні чи тижневі табори для дітей і молоді. Плодами цих таборів є семінаристи: після мене пішли в семінарію навчатися четверо хлопців. Загалом було багато служінь, і ми старалися реагувати на ситуації, не бути байдужими. Також були Лицарі Колумба; вони спершу були в Києві, а потім – у Мелітополі. Зрозуміло, була спільнота «Матері в молитві». Від Школи Марії діяла Харизматична спільнота «Жива вода», спільнота вервиці. Отець Петро привчав нас усіх молитися на вервиці – і поступово я теж став великим фанатом цієї ініціативи. Був парафіяльний сайт, сторінка у фейсбуці, які адмініструвала одна парафіянка.
Ваші парафії дійсно були надзвичайно активними і в служінні, і в соціальному житті. Але настало 24 лютого 2022 року. Розкажіть, де Вас застала війна і що відбувалося з парафією?
Війна для нас розпочалася з вибуху на військовому аеродромі поблизу, десь за 5 км від нас о 5:30 ранку. Але ще ввечері напередодні я дивився сюжет на «Радіо Свобода» і розумів, що буде війна, хоча перед тим не вірив у це. Вранці, прокинувшись від вибухів, я подумав, невже таки почалося… У місті був великий хаос і паніка, величезні черги на заправках, але зранку на богослужіння пішки прийшло багато людей. Я це дуже добре запам’ятав, бо тоді одразу виставив Святі Таїни і в нас була цілодобова адорація, що тривала близько тижня. Ми склали графік молитви. Звичайно, частина людей після цих вибухів виїхали, а ті, що лишилися, вирішили прийти до нас, бо хотіли бути разом. Деякі віряни потім і на ніч залишалися у парафіяльному домі. У перший тиждень війни у нас ночувало до 30 людей, хоча цей дім є дуже незахищеним місцем. Я говорив це людям, а вони у відповідь: хай так, але тут, у церкві, ми почуваємося безпечніше, ніж у себе вдома. 24 лютого вночі я проводжав нашу Тероборону, яка була змушена вийти з міста, бо було дуже мало тих чоловіків, і вони не змогли би зупинити багатотисячне військо. Через місто проходило десятки тисяч окупантів, і проти них ці хлопці не змогли би нічого зробити. Але вони прийняли перший бій. Я це пам’ятаю… Я пам’ятаю їхні обличчя, як вони вийшли з того бою. І ось коли вони залишили місто, я їхав додому й кажу: «Господи, тільки ти тепер наше місто захищаєш!». 25 лютого був бій. Із Запоріжжя приїхала Нацгвардія, а ввечері була авіація, бомби, ракети, артилерія. Були сильні бої: все стріляло і вибухало, і росіяни просунулися. 26 лютого росіяни місто взяли, і відтоді воно було під контролем окупантів.
Ми продовжували збиратися на парафії. Деякі родини приїхали до нас. Ми приймали безхатьків, і вони жили з нами. На той момент уже не було світла і зв’язку. Попри всі труднощі, наша спільнота була дуже згуртована, і ми намагались одне одному допомагати. Потім були мітинги й молитви на площі, точніше – спочатку були молитви, які переростали в мітинги. А далі були перші зелені коридори, коли люди евакуйовувались, і ми допомагали їм у різний спосіб. Був також період продовольчої кризи – на початку окупації люди багато приходили за харчами. Ми багато роздавали продуктів, а також багатьох годували. На той момент у нас жило до 30 людей і нам треба було їх забезпечити їжею.
А звідки Ви самі брали ці продукти? Це була якась гуманітарна чи благодійна допомога?
У нас до війни діяла кухня для безпритульних. І в другій половині місяця я займався закупкою продуктів. Тому за два дні до вторгнення я закупив продуктів – комора була повна. А за два тижні до окупації ми купили бус для парафії, і я бусом привіз десь тонну картоплі, тому нам її надовго вистачило. У перші дні війни лише декілька бездомних приходило їсти, але згодом люди приходили натовпами. Я сам звертався по допомогу, але також і до мене багато телефонувало з різних фондів і пропонували допомогти. Звичайно, офіційними рахунками користуватися ми не могли, тому пересилали на мою особисту картку кошти: я мав змогу зняти готівку, за яку ми купували харчі, купували ще картоплю і крупи, розфасовували й роздавали людям. Це тривало до середини літа. Ми також налагодили передавання через Запоріжжя й Василівку ліків і підгузків – це було актуально для дорослих. Отець Владислав, мій сотрудник, який виїхав у перший день, перебував у Запоріжжі і дуже багато допомагав нам. Окупанти часто викрадали ліки, але волонтери, які евакуювали людей, потім, вертаючись, постійно привозили гуманітарну допомогу. Тоді Львівська освітня платформа допомагала, вона відіграла дуже велику роль. Так само багато допомагали меноніти з Канади – вони зі мною особисто зв’язались і надіслали допомогу.
Чи вели Ви в церкві богослужіння в той час?
Виїхало більше половини наших парафіян. Але в перший місяць окупації складалося враження під час літургії в неділю, що ніхто й не виїжджав – стільки було людей у церкві. Приходили нові віряни, цілими сім’ями, – це були люди, які в стані розпачу шукали підтримки. Також нові діти почали приходити. Можна сказати, почалося нове євангелізаційне життя на парафії.
На Міжконфесійній раді ми обговорювали поточну ситуацію з пасторами, які тоді ще залишалися в місті (згодом дехто з них був ув’язнений, потрапив у полон: декого вже відпустили, і вони виїхали). Тоді хтось із них сказав, що зараз нашим завданням є вижити. Це був перший тиждень окупації, а я сиджу і в серці, подумки говорю: «Я не хочу виживати! Я хочу жити! Тому те, що я можу робити в цих обставинах, те буду робити, але не ховатиму голови в пісок». Тому було багато роботи й духовних розмов. Подолавши страх, ми почали їздити через блокпости й відновили богослужіння на парафіях. У Мелітополі залишились отці Петро, Леонід і я. Отець Леонід почав їздити аж у Токмак; це далеко, через багато блокпостів. Часто через це виникали проблеми, але він продовжував це робити. Кожен із нас мав по 4 літургії у неділю, і, як правило, на парафіях, які були одна від одної на великих відстанях. Але крім того, отець Петро колись був біритуалістом і знав західний обряд; він почав служити і для римо-католицької парафії. Ми, як могли, підтримували людей. Це був якийсь духовний бум: по селах люди почали багато до церкви ходити, до святих таїн, до сповіді. Мені здається, що навіть за рік до окупації такого не було. Було сильне духовне пробудження, але разом з тим нам було важко, особливо на блокпостах – там часто були приниження, цькування. Треба було витримувати все, що тобі говорять окупанти, і все-таки їхати далі. Інколи такий внутрішньо, емоційно знищений я приїжджав на службу і стояв перед людьми, а люди чекали, що я буду їх підбадьорювати. Пригадую, як одного разу я кажу людям перед службою: ви чекаєте, що я вас підбадьорю, але сьогодні я прошу вас, аби ви мене підбадьорили; помоліться й за мене. Авторитет священника в тих обставинах був надзвичайний, значно більший за авторитет голови сільської ради. Ми відчували, що для людей були моральними й духовними авторитетами, але від нас очікувалось, щоби ми були поруч. Люди хотіли нашої присутності. Ми часто їздили до людей і сімей, що залишилися. Нас запрошували на вечері: було багато спілкування, звичайних розмов, спільної молитви і багато сповідей.
Наскільки Вам як священнику було безпечно ходити в рясі? Чи Ви були змушені ходити у світському, щоб не привертати уваги?
І отець Петро, і я весь час ходили в підряснику. Підрясник наче приріс до мого тіла. На блокпостах я теж завжди був у підряснику, тому мене завжди питали «Якого патріархату?» Зрозуміло, що вони ненавиділи Київський патріархат, завжди називали їх розкольниками. Російська пропаганда дуже добре працювала. Те, що начебто Київський патріархат розкольники, знали навіть мусульмани.
А ще вони всі знали слово уніат – це було тригером для них. Тому я завжди просто відповідав: «Я католик і в патріархати не граюсь. Я просто католик». Одного разу вони запитали, чи багато в Україні католиків. Я підрахував скільки разом римо- і греко-католиків і відповів, що близько 6 мільйонів. Вони були шоковані. Насправді, із ними були переважно дуже неприємні розмови.
А Ви спілкувалися українською мовою? І на блокпостах? А якою мовою провадили богослужіння?
Звичайно, що я спілкувався українською мовою. І богослужіння ми провадили також українською. І отець Петро, і отець Леонід говорили українською. Це було принципово. Я переходив на російську і розмовляв дуже ламаною хіба що з дагестанцями, кадирівціями чи іншими неросіянами на блокпостах, бо розумів, що вони іншої мови не знають. Вже коли мене «депортовували», під час останнього допиту мене примушували говорити російською. А я спеціально говорив російською слово через слово.
Чи могли би Ви більше розповісти про діяльність Міжконфесійної ради? Хто входив у цю раду?
У Міжконфесійну раду входили греко- і римо-католики, протестанти (більшість), УПЦ МП та ПЦУ. (Хоч Мелітополь і вважається православним містом, але найбільше там усе ж таки протестантських вірян). Ми були дружні і мали багато спільних проєктів. Ми навіть робили спільну хресну дорогу. Навіть не знаю, чи десь в Україні таке ще організовували – спільно протестанти, греко й римо-католики.
А хто ініціював роботу цієї Міжконфесійної ради? Місцева влада чи самі церкви організувалися, бо це, насправді, дуже цікаво.
Це зініціювала ще у 2007 чи 2008 році місцева влада. Один православний священник із МП цим дуже загорівся, але, на жаль, не знаю, де він зараз. Коли я став священником, то я чув про нього, що він дуже відкритий до спілкування. А згодом це переросло в наше особисте бажання співпрацювати, потім навіть у дружбу; ми й зараз продовжуємо спілкуватися.
Скажіть, чи під час війни, окрім гуманітарної допомоги Ви займалися евакуацією людей?
Мене особисто багато просили про евакуацію, але допомагав я тільки з пошуком перевізників. У нас постійно хтось жив на парафії й очікував, коли буде можливість виїхати. Це могло тривати тиждень і два. Ми організовували дуже багато виїздів; я навіть не порахую, скільком людям ми часто шукали навіть кошти на це, бо це було недешеве задоволення… А часто то були багатодітні сім’ї, наші парафіяни чи просто незнайомі люди, які зверталися по допомогу. Особисто я не перевозив людей, бо боявся, що якщо виїду, то вже не зможу повернутися; мене могли не впустити як священника греко-католицької церкви, оскільки в них у базах вся інформація була.
Чи за своїми поглядами на ситуацію громада лишилася згуртованою, чи розділилася?
Ви знаєте, були поодинокі винятки, а ще такі, що продалися за гроші. Коли почали платити пенсії по 10 тис рублів (еквівалентно 5 тисячам гривням), а раніше вони мали по 2,5 тисячі гривень, то для деяких це було поверненням у радянське минуле тобто з’явилося відчуття молодості чи ностальгії. Наприклад, у селищі, із якого я родом, є величезний дитячий садок, завідувачкою якого стала одна жінка, яка отримала на новій посаді велику зарплату – 30-40 тисяч рублів. Я бачив, як люди міняють свою думку саме через гроші. На жаль, серед таких є й мої друзі, однокласники, які стали колаборантами. Але я впевнений, що це не якісь ідеологічні переконання, це сталося суто через гроші.
Чи в часі війни й окупації релігійні будівлі збереглися неушкодженими чи таки зазнали пошкоджень?
У Токмаку зазнала пошкоджень будівля церкви, здається, купол, але я не знаю деталей. Спочатку також було вибито й вікно, але його парафіяни самостійно полагодили. Ви ж, напевно, знаєте про той документ, у якому ідеться про те, що все майно, рухоме й нерухоме переходить під управління адміністрації (мається на увазі розпорядження окупаційної влади Запорізької області про заборону на своїй території діяльності Української греко-католицької церкви – Ред.). Наприклад, тим бусом, який ми купили за декілька тижнів до війни, ми перевозили сотні тон гуманітарної допомоги. Він нам дуже послужив, але ми не змогли його забрати. Також тепер казали, що близько двох тижнів тому поблизу нашої церкви стояла фура і щось у неї вантажили. Ясно, що майже все там пограбовано. Що могли, люди поховали. Наприклад, я знаю, що люди ховали ікони, ризи, чаші, але побутові речі й техніку таки з церкви повикрадали.
Раніше, коли я був семінаристом, ми почали працювати з безхатьками. Це була комплексна робота: ми відправляли їх на реабілітацію, потім намагалися знайти їм місце праці і проживання. Ми думали в Мелітополі відкрити соціальне підприємство саме для таких людей, що пройшли реабілітацію від алкоголізму й наркоманії. Ми на цей проєкт отримали гранти і закупили станки: це мало бути виробництво ринв, водостічних систем для дахів. У березні 2022 р. ми вже хотіли запускати це виробництво. Я загалом дуже вболівав і боровся за цю інтеграцію; це своєрідна паліативна допомога, але не для невиліковно хворих, а для безпритульних. Бо це таки певний стан життя, хоча вони не хочуть змінюватися. Але ми не маємо права залишати їх напризволяще, коли мороз на вулиці, щоб вони перемерзали й умирали. Я завжди боровся за них. І тому зараз так символічно сталося, що в тому домі, де я жив у Мелітополі, живе повно бездомних. У священників повідбирали житло. Наприклад, у помешканні мого сотрудника отця Владислава зараз живуть окупанти, те саме в Снігурівці під Токмаком, в Орловому.
Чи могли би Ви трошки розповісти, як склалася доля отця Петра і що трапилося з Вами далі?
Під час окупації там залишилося лише троє греко-католицьких священників. Отця Петра депортували 25 листопада 2022 року, а мене 1 грудня 2022 року. Разом із отцем Леонідом із Орлового ми зранку служили службу і також розробили графік для наших 13 парафій. Я казав, що не хотів десь ховатися: або виїжджаю, або служу. Ми обговорювали це і з владиками, і з Блаженнішим. Я повідомив, що прийняв рішення залишатися. Після депортації отця Петра, залишилися ми вдвох. Отець Леонід одружений і має малу дитину. Я сповістив йому, що з міркувань безпеки краще виїхати їм усією сім’єю. Але він поговорив із дружиною, і вони вирішили залишитися. У четвер після утрені ми склали графік, як відвідувати всі наші парафії, щоби бодай раз на тиждень у кожній була служба Божа. Після цього ми пішли на сніданок і в цей час окупанти вибили двері, вломилися в наш двір і будинок. Мене заарештували й почалися допити. І отця Леоніда також арештували. Щодо мене було конкретне рішення про депортацію; йому ж запропонували або перейти в Московський патріархат і залишатися, або ж виїжджати. Він прийняв рішення виїжджати. Так із дружиною 8 грудня вони виїхали. І це була вже одна з останніх машин, що виїхала з Мелітополя через Василівку. Згодом їхала машина з людьми, яку обстріляли, а тому після того цей переїзд закрили.
Але ж залишилися люди, громада. Може Ви знаєте, чи люди онлайн дивляться богослужіння по Живому ТВ, і бодай в такій формі долучаються до релігійного життя…
Люди спільно моляться, збираються на вервицю; ми також спільно о 8 годині вечора разом, онлайн, зустрічаємося й молимося. Люди збираються підпільно і навіть перейшли на новий календар – це було важливо для них. І можу сказати однозначно, що з Різдвом вже 7 січня мене ніхто не вітав, тобто всі привітання були 24–25 грудня. Наші люди стали ще більш дружними. Ще навіть тоді під час окупації кожна недільна літургія була наче відправа у Великодню неділю. Я це назавжди запам’ятав. А от зараз тут такого відчуття не маю. Такі емоції в нас там були щонеділі. Ви знаєте, я мав теж тоді різний настрій. Не раз я навіть плакав, міркуючи: «Боже, що я тут роблю, навіщо я тут». Було чимало неприємних ситуацій, але поряд з цим було й багато добрих моментів.
До наших онлайн-зустрічей приєднуються віряни, які й досі перебувають в окупації, а також і ті, які виїхали. Це такий інтеграційний момент. Буває таке, що я зайнятий цілий день, бо маю, наприклад, три служби в різних місцях, то вони самі збираються й моляться. Вони такі молодці. Це мене дуже тішить.
Чи могли би Ви прокоментувати заборону УГКЦ, Карітасу і Лицарів Колумба на окупованій Запорізькій області?
Всі знали, що Греко-католицька церква в окупованій частині Запорізької області активно діяла в Мелітополі й по селах. Були також у Бердянську отці-редемптористи, які перебувають у полоні вже понад рік Були вони й у Приморську. Вони також багато працювали, але їх було менше. Ми були активні, не ховалися й завжди старалися відповідати на конкретні потреби людей.
І це величезне чудо, що ми живі і не в тюрмі. Я не маю відповіді на питання, чому ми не в тюрмі, не з отцями з Бердянська. Але Слава Богу, що ми живі і на свободі.
А де Ви зараз, чим займаєтеся?
Я зараз у Запоріжжі, на парафії архистратига Михаїла при Храмі Святого Володимира; також щонеділі служу в сестер василіянок в їхньому монастирі. Ще з одним священником їздимо у стабілізаційні пункти, тобто туди, куди привозять поранених, і там служимо здебільшого для лікарів, бо поранені там надовго не затримуються. На свята часто їздимо до військових, ведемо з ними багато розмов, відбуваються сповіді. Там я побачив і відчув багато болю. Якщо в окупації бачив я одну сторону медалі: страждання людей, які живуть в концтаборі, бо ці території – то величезний концтабір, де навіть просто за слово «Україна» можна опинитись у підвалі. А після депортації я поїхав до своєї бабусі, яка живе в Чернівецькій області, і там побачив процесійну похоронну колону; потім загинули мої близькі друзі. Я побачив ще й цю сторону війни. Далі я почав їздити до військових і там ночувати. Я побачив багато біди і зла, які принесла війна. Але хочеться бути близько з військовими, хочеться бути поряд, тому радо їду скрізь, відгукуюся на всі прохання. Я не є офіційним військовим капеланом, але як волонтер багато проводжу часу з військовими і сім’ями загиблих.
І ще наостанок поділюся: і в обставинах окупації, і зараз я й отці Петро та Леонід (ми це обговорювали) вважаємо, що наша основна роль – це бути транспортом для Бога, транспортом для Ісуса, як віслюки, щоби наближати Бога через святі тайни до людей. У цьому ми бачимо своє служіння у таких обставинах: чи там, чи тут, це та сама роль, тільки різні локації, різні умови, але роль незмінна. І в цьому немає жодної моєї заслуги. Для мене величезна честь її виконувати. Коли загинули близькі мені люди, я був геть розбитий і на сповіді поділився своїм болем зі священником, скаржився, плакав, а він мені сказав: «Твоє завдання бути, як Марія під Хрестом, просто бути поряд». Я молюся до Богородиці, щоби додавала мудрості й сили, аби так само змогти стояти під Хрестом. Тільки в цьому я бачу свою роль і нічого більше зробити не можу. Я не можу змінити обставини чи ситуації, те, що бачу чи чую, але можу бути поруч…
Щиро дякую Вам за відверту і щиру розмову!
Розмовляла Ірина Фенно
Запис розмови зроблено 1 лютого 2024 року
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня академічного релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.