Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів було засновано в Україні у 1991 році, і з того часу вона активно функціонує на теренах нашої держави. У Києві з 2010 року знаходиться Перший храм ЦІХСОД на території Східної Європи, що обслуговує близько 31 тисячі членів Церкви, які проживають на території 9 сусідніх країн. Як члени Церкви готувалися до надзвичайних стуацій, як Церква дбає про своїх членів та всіх тих, хто потребує допомоги, як важлива не тільки матеріальна допомога, але й емоційна та моральна, про це ми поговорили із Катериною Сердюк – заступницею директора з комунікацій Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів в Україні.
Дякуємо, що погодилися розповісти про діяльність Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів в Україні! На щастя, у базі даних проєкту «Релігія в огні» немає пошкоджених обʼєктів, які належать Вашій релігійній громаді. Але це зовсім не означає, що життя релігійної громади ніяким чином не змінилося з початку повномасштабного вторгнення. Розкажіть трохи про себе і свою діяльність в Церкві.
Дякую! Я очолюю жіночу організацію «Товариство допомоги» у своєму Харківському приході Київського Українського колу (йдеться про Харківський район м. Києва – ред.). Товариство допомоги є найбільшою жіночою організацією в світі й також невід’ємною, дуже важливо частиною організації нашої Церкви. Товариством керують жінки і його діяльність спрямована на жінок, оскільки воно допомагає жінкам зростати духовно, емоційно і, звичайно, надає матеріальну і духовну допомогу тим членам Церкви, яким вони служать. В першу чергу жінкам та їхнім сім’ям.
Як «Товариство допомоги» функціонувало до війни?
Пандемія COVID нас добре підготувала до нової ситуації, в якій ми зараз знаходимося. Вона підготувала нас до роботи в ізоляції, коли члени Церкви не можуть збиратися разом. У нас був час, коли ми збиралися лише онлайн, потім нам було дозволено збиратись з дотриманням дистанції, але навіть після цього збори продовжувались і онлайн, і офлайн. І саме так Церква функціонувала до самого початку широкомасштабного вторгнення.
У Церкви є спеціальні програми «Благополуччя» та «Самозабезпечення», які розроблені, щоби члени Церкви могли вижити за будь-яких обставин. На цих програмах вчать, що потрібно мати запас їжі, води, медикаментів, одягу, зокрема, теплого одягу та ковдр, а також запас пального, ліхтарики, радіо тощо. Тобто, ще до війни Церква проводила активну роботу серед своїх членів. Ці програми актуальні для всіх приходів, це не виключно українські програми. Саме тому в нас були постійні семінари, постійне навчання, постійні уроки. Наприклад, у нас був урок «Тривожна валізка на 72 години», під час якого навчали, що туди класти, що робити, якщо немає зв’язку з жодним із членів приходу, куди можна прийти за допомогою.
З початком війни неможливо було продукти купити, хліб був у дефіциті, все стало в дефіциті, але Церква докладала всіх зусиль, щоб забезпечувати своїх членів: накопичувала запас продуктів, який зберігався у Будинку Зборів. Ми дізнавались про потреби людей, особливо літніх людей, малозабезпечених, самотніх матерів. Церква допомагала всім нужденним, незалежно від того чи вони є членами Церкви, чи ні.
Церква підготувала генератори, пальне, приход закупив балончики з конфорками на 5 літрів. Їх розвозили тим, у кого були електричні плити. На щастя, вони майже нікому не знадобилися, але сестри попросили зберегти їх на цю зиму, бо невідомо як буде далі з електрикою.
Тобто, коли інші люди ще роздумували чи треба збирати тривожний рюкзак, чи ні, Церква вже мала програму по самозабезпеченню?
Так, програма «Самозабезпечення» показала свою ефективність: члени Церкви були підготовленими до різних ситуацій. Тому що провідники Церкви постійно казали: «Ми живемо в останні дні, коли війни і слухи про війни». Я раніше думала, що «слухи про війни», це коли ти чуєш, що десь іде війна. А виявляється «слухи про війни» – це коли ось війна у тебе, поряд, і питання лише чи вона почнеться, чи ні. Оце найстрашніше, це напруження для всіх. І війна таки почалася, хоча ніхто не вірив, а вона таки почалася. І члени нашої Церкви були підготовленими, особливо ті, хто дослухалися до порад провідників.
Наскільки мені відомо, то у ЦІХСОД є громади і на Сході України. Вірно?
Так, і на Сході, і на окупованих територіях. Коли почалася війна, був великий потік біженців. Вони прибували з різних куточків України, і тоді наша Церква, в принципі як і всі церкви, перетворювала свої Будинки Зборів на притулки, на прихистки, де люди могли відпочити та поїсти. Коли наші люди рухались на Захід, то вони також зупинялись в Будинках Зборів інших приходів, особливо у Львові. Досі у нашому львівському домі зборів живуть біженці, не з членів Церкви.
Я знаю, що як тільки почалося повномасштабне вторгнення, то місіонерів ЦІХСОД відкликали зі служіння в Україні. Це так?
Так, іноземних місіонерів дуже швидко відкликали з України. Хоча, в принципі, місіонери в Україні зараз є, але вони всі – українці, і всі в Ужгороді. Досвід показав, що можна проповідувати за допомогою телефонів та інших засобів зв’язку. І є навернення, є хрещення, є робота з менш активними членами громад. Тому місіонерська робота триває і наші місіонери служать не тільки там, але й покликаються в країни Балтії, в Молдову. Люди продовжують їхати на місію.
А на Сході України яка зараз ситуація з вашими приходами?
На Сході, в районах окупованих з 2014 року була дуже важка ситуація зі свободою релігії ще до повномасштабного вторгнення. Наші члени Церкви не могли проводити зборів, вони збирались по квартирах і то так, я вам скажу, потайки. Вони не могли відкрито збиратися, бо ситуація зі свободою релігії була дуже несприятлива. Мені відомо про тих членів Церкви, які залишилися на Сході, але їхні діти живуть тут. Вони вирішили залишитись там, хоча ситуація щодо умов життя дуже складна. Але люди там як можуть підтримують одне одного, збираються на збори. Однак нам мало що про них відомо, тільки через якісь особисті зв’язки ми дізнаємось як живуть ті, хто залишився на окупованих територіях. Загалом, ця ситуація уподібнилась до тієї, яка панує в росії…
Давайте ще поговоримо трохи про міграцію. Ви особисто залишились в Києві чи поїхали з сім’єю у більш безпечне місце?
Ми виїжджали. У моєї доньки четверо дітей, наймолодшому ще й року не було тоді. Але я спочатку їхати не хотіла. Я хотіла відправити доньку з дітьми, але як вони б впоралися? 2-3 дні в машині такою компанією: старшій дівчинці – 9 років, а молодшому – 9 місяців… Коли потяги почали їздити, ми переправили їх до друзів у Коломию. Але коли у Коломиї почалися повітряні тривоги, то я вирішила, що треба їхати за кордон. У нас є американські друзі, в яких є квартира в Німеччині, і вони запросили нас туди. Може якби не було тієї квартири знайомих, ми би так і не вирушили нікуди в безвість, але вже маючи місце куди їхати, ми виїхали своїм транспортом. Але нас вистачило лише на 3 місяці. І в кінці червня, ми вже приїхали додому, тому що… Знаєте, це як риба на березі: повітря багато, а дихати нема чим…
Але я дуже вдячна за цей досвід, тому що не бувши біженцем, ти ніколи не зрозумієш біженця. І це при тому, що ми не жили в таборі для біженців, в палатках. Ми жили в прекрасних умовах, як в санаторії: курортна зона, всі умови, чудові люди навколо, матеріальна допомога. А жити неможливо… Ми всі хотіли додому. І ми вирішили повернутися.
Чи багато виїхало членів київської громади?
Багато виїхало, особливо ті, у кого були діти. На першому етапі виїжджали на Захід України, а потім їхали далі. Були такі, що відразу поїхали за кордон, були такі, які ще трохи посиділи на Заході, повернулися в Київ і все ж виїхали за кордон. Є багато тих, хто виїхав, дехто повернувся, але переважно люди залишаються, тому що у кожного своя психіка, не кожен витримає ці повітряні тривоги.
Десь у червні впав уламок (ракети – ред.) буквально на ділянку навпроти нас. В 10 метрах від нас палало так, що цілу ніч пожежники гасили вогонь. Але якось пережили і зиму пережили. Знаєте, віруючому легше. Господь посилає той внутрішній мир, який не залежить від жодних обставин, він залежить тільки від нас і від нашого умонастрою. Звичайно, бувало зовсім не затишно, але Господь благословляє і дає цей внутрішній мир, який допомагає.
Ми зараз говоримо більше про матеріальну допомогу, але емоційна допомога теж дуже важлива складова програми «Самозабезпечення». Людина не може бути самозабезпеченою, якщо вона емоційно нестабільна, у депресивному стані. Ще до війни, COVID загострив проблеми з депресією, з тривожностями тощо. Церква працює і над цим. У нас є онлайн посібник «Емоційна витривалість». Професійні психологи навчили членів церкви як вести заняття за цим посібником. Семінари були для всіх бажаючих, долучалися люди з багатьох країн. Якраз зараз закінчується 10-тижневий семінар з емоційної витривалості. Там люди розподіляються на групи, кожен член групи бере на себе певні зобов’язання, вони один одному звітують, тобто люди в постійному контакті і це дуже ефективно.
Це надзвичайно важливо, особливо зараз, коли відчувається «дефіцит» професійних психологів, оскільки дуже великий попит. Окрім «Емоційної витривалості» чи є в Церкві інші психологічні послуги?
Так, є. Серед членів Церкви є професійні психологи. Також якщо людина знаходить, але не може оплатити психолога, Церква допомагає в оплаті. Це така сама допомога, як медикаменти чи щось іще. Церква допомагає, і йдеться про досить значні суми. Наприклад, коли потрібна була евакуація, то наші члени Церкви в Америці знайшли спонсорів, які купили невеликі мікроавтобуси і наші брати на них довозили членів Церкви, знайомих, друзів, членів родин до кордону. Були ті, які за віком чи за статусом могли перетинати кордон, вони могли везти людей і далі, але переважно везли до кордону, а там люди вже пішки переходили кордон. Була налагоджена система, все було організовано. Дуже багато рейсів здійснили.
Цікаво як живе громада зараз? Чи проводяться недільні служби?
Так, в принципі, вони ніколи й не припинялися. Служба проводиться і онлайн, і офлайн. Бо ж є літні сестри, яким важко ходити, які не виходять з дому, є хворі, або ті, хто живе за кордоном. Є ті, хто живе за кордоном, але вони постійно приєднуються до своїх приходських церковних зборів. У нас є реєстрація членів Церкви. Ми називаємо це записом про членство у Церкві, коли людина переїжджає, вона переводить свій запис про членство в інше місце. Деякі люди перевели, деякі вирішили не переводити, вони залишаються у нашому київському приході. Але деякі перевелися, щоб мати офіційний статус в іншому приході, тоді вони можуть отримати покликання тощо.
У ЦІХСОД, на відміну від багатьох релігійних громад, навіть є кількісні показники. Тобто, ви знаєте скільки людей де знаходяться, в яких країнах?
Так, ми знаємо. Ми дуже серйозно ставимося до членства у Церкві, взагалі до ведення записів церковної історії. У нас в кожному приході є історик приходу, який веде звіт про події, що відбуваються в житті громади.
Ще кілька слів про те, що ми робимо зараз. На початку війни члени Церкви і сестри, зокрема, відгукнулись на потреби, які є в країні. Сестри робили окопні свічки, шили невеличкі подушечки під шию або під руку для поранених, білизну для поранених на застібках, на липучках. Ми співпрацюємо з іншими благодійними організаціями. Або, наприклад, допомога дитячим будинкам, це теж наша робота. Є діти, яким потрібні речі, і є ціла партія речей, які треба полагодити, привести їх у належний вигляд. Відповідно, це буде наш наступний проєкт.
Кожного четверга сестри ходять у центральний госпіталь на бульварі Лесі Українки в Києві, спілкуються з пораненими, приносять смаколики. Також сестри плетуть у Будинках Зборів маскувальні сітки, сушать удома овочі на «Борщ для ЗСУ».
Ще розповім про один наш проєкт. Наші члени Церкви знайшли спонсора в Америці і роблять модульні будинки для тих, хто втратив житло через війну. Не для членів Церкви, просто для людей, які втратили житло. Це будинок в якому є все: і пральна машинка, і білизна, і занавіски. Люди просто заходять туди й живуть.
Також є необхідність в емоційному живленні. Наприклад, ми у Київському приході організували поїздку по Шевченківських місцях: Канів, Моринці, Шевченкове. Ми плануємо поїздку в Звіринецький монастир. Це просто дивовижне місце. Наші культурні програми, вони теж дають емоційне живлення. Ми їздили в Добропарк дивитися на тюльпани. Це наша земля! Це теж любов до нашої землі. І чим більше ми знаємо про свою країну, тим більше ми її любимо.
Тобто ми намагаємось збалансувати свою діяльність. Емоційні підтримка і живлення також є служінням. Коли ти робиш щось для іншого, ти теж отримуєш від цього натхнення.
До речі, патріотичне виховання у Церкві – це ще один важливий момент. З початку існування Церкви віруючі-піонери, які були в Америці, були патріотичними, хоча вони зазнавали переслідування. Але Церква завжди сприяла розвитку патріотичних почуттів у своїх членів. І я вважаю, що це дуже важливо! Тому ми теж намагаємось розвивати це почуття і підносити патріотизм через любов до нашого краю, розуміння який він прекрасний.
У цьому контексті цікаво дізнатися про використання української та російської мов в Церкві. До війни Церква якою мовою проводила служби?
У Києві ми активно переходили на українську мову. На Заході України все було українською мовою, навіть збірники гімнів були виключно українською. На Сході – все російською. Але зараз Харків, Одеса дуже швидко українізуються. Всі, хто не вмів або казав, що не вміє, починають згадувати або вчити мову, тому українізація відбувається досить швидко. У нас є сестра, якій 78 років, і вона росіянка за походженням, але вже кілька десятків років живе в Києві. Їй зараз важко на зборах, але вона продовжує ходити, а ми її підтримуємо.
Ми давно перекладаємо нашу літературу українською мовою. Є «Книга Мормона» українською. Її вже екранізовано, і ці відео зараз озвучуються українською. Російською мовою фільмів багато перекладено, а над українським перекладом ми працюємо зараз.
Ще одна зміна, яка сталася в нашій Церкві, це перенесення акценту в навчанні з Церкви на сімʼю. Раніше навчання було відповідальністю Церкви, а зараз вивчення Євангелії зосереджене на домівці. Всі навчальні програми недільної школи тепер так розроблені, що вся сімʼя вивчає один і той самий уривок з Євангелії. Раніше Недільна школа вивчала одне, Товариство молодих чоловіків – інше, Товариство молодих жінок – ще інше, і Початкове товариство теж мало свою програму. Зараз усі, в усіх товариствах, в усіх церковних організаціях навчаються однаково. Тобто вся родина, незалежно від віку батьків та дітей, обговорює один і той самий розділ, один і той самий епізод з Писань.
З початком війни ми перестали друкувати наш церковний щомісячний журнал «Ліягона», але зараз знову відновився друк церковних журналів, тому вони доступні не тільки в цифровому форматі, але й в паперовому також.
Наша діяльність відповідає потребам в Україні. Церква не може окремо жити від потреб країни. Всі проєкти служінь спрямовані туди, де потрібне служіння. Минулого року, наприклад, ми підготувати онлайн Різдвяний концерт, який можна було дивитися по Zoom. І цього року ми також підготували традиційний Різдвяний концерт. Його можна подивитися тут.
До речі, до реформи, коли саме в ЦІХСОД святкували Різдво – 25 грудня чи 7 січня?
Церква каже так: дотримуйтеся традицій країни. Різдво, в принципі, завжди святкували два рази: хто 7-го, хто 25-го і 7-го, хто 25-го. Але заходи завжди проводились. Весь місяць був у заходах. Тепер Різдво вже офіційно у нас 25-го грудня. Ще напевно якийсь час відзначатимуть 7 січня, але думаю, що так само, як і 7 листопада, воно колись піде в небуття.
Давайте тоді поговоримо про майбутнє. Як Ви думаєте, коли закінчиться війна нашою перемогою як зміниться громада Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів в Україні?
Церква постійно у стані змін. Ми віримо в неперервне Одкровення і ми віримо в те, що Церкву веде пророк, який діє за натхненням, яке він отримує через Святого Духа від самого Господа Ісуса Христа, тому ми знаємо, що добро переможе зло. Це однозначно! І що все працює нам на благо. Ми можемо подивитися скільки позитиву відбулося і завдяки COVID, і завдяки війні… Людям потрібна була війна, щоб вони згадали, що вони українці, що в них є мова, якою вони можуть розмовляти, у них є своя прекрасна земля. Вони побували за кордоном і побачили, як у нас, насправді, добре.
Тому ми шукаємо усюди позитив, шукаємо хороше. Ми намагаємось робити все від нас залежне і віримо, що у Бога все під контролем, і нічого не буває даремно. Звичайно, війна пройшлася по живому, по життю людей, і вона виявила та загострила проблеми, але не вона їх створила. В принципі, не війна створює проблеми, вона виявляє проблеми. І я думаю, що для нас вона виявила, над чим треба працювати: чи це особисте життя, чи життя громади, чи щось ще. Потрібно бути більш людяними! З іншого боку, війна відкрила потенціал волонтерства. Наша країна живе на волонтерстві, державні установи і держава сама не може так швидко перелаштуватись й змінити хід роботи державного апарату. А волонтерство – це спасіння для цієї країни! І це наша любов одне до одного, наше бажання жертвування, бажання допомагати. Люди виїхали за кордон, але допомагають тут.
Війна виявила, чи знайде Ісус Христос любов, коли прийде. Вона ще є на землі! Є ця любов, це милосердя, оця чиста любов Христа. Просто люди допомагають одне одному без всякої вигоди для себе, і це мене надихає особисто, дає сили жити. Ми справляємося і дякуємо за всі можливості, які дає нам наша держава, ми молимося за наших керівників також, тому що тягар на них лежить величезний. Ми розуміємо, що все неоднозначно і, мабуть, інколи приймаються помилкові рішення, але не суди, а роби те, що можеш і все буде добре. Це твоя країна теж. Ми віримо, що вони роблять те, що можуть, тому ми нікого не ідеалізуємо, але намагаємося підтримати.
Ми знаємо, що немає ідеалу в цьому світі. Ми знаємо, що цей світ недосконалий, всі є людьми, хоч вони і називаються в нашій церкві «святі останніх днів», але вони все одно люди. Вони створені такими недосконалими, інакше не прийшов би Ісус Христос і не спокутував їхні гріхи. Тому якщо ми всі з недоліками, то й інші люди теж з недоліками, треба просто бути терплячими, допомагаючи іншим, і тоді ти зростаєш сам. Допомагаючи іншим ти сповнюєшся любов’ю.
Розмовляла Анна Марія Басаурі Зюзіна
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня академічного релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.