Михайло Козаков – член Одеської пресвітеріанської церкви, помічник пастора і проповідник культуролог, який активно займається волонтерською діяльністю. У 2018 році він виступав під час круглого столу “Religion is coming: питання віри у світському кінематографі”, співорганізатором якого була ГО “Майстерня академічного релігієзнавства”.
– Дякую, що погодились поспілкуватися з нами для проєкту «Релігія в огні». Pозкажіть, детальніше про діяльність вашої громади.
– Мене звати Михайло Козаков. Я – помічник пастора Одеської пресвітеріанської церкви, яка входить у Союз євангельських реформатських пресвітеріанських церков України. У нас діє пресвітеріанська система управління, схожа на парламентську: не один пастор чи єпископ, а рада старійшин (пресвітерів). Серед них є пастор, який проповідує і має право звершувати священнодії – хрещення і євхаристію. Інші – займаються управлінням громадою. У нас також є дияконат. Це звичайна християнська конфесія, особливість якої, крім богословських моментів, полягає саме у такій структурі організації помісних громад. Я – помічник пастора, маю право проповідувати, але не беру прямої участі в керівництві церквою. Можна сказати, що я активний вірянин. Також навчаюся в Євангельській реформатській семінарії України.
В Одесі пресвітеріани були давно, перші з них ще з числа французів і німців. Одні з перших конфесійних будівель в Одесі, наскільки я знаю, крім православних, належали саме протестантам. Будівля, де знаходиться зараз наша громада, історично належала пресвітеріанам. До цього, ще в ХІХ ст. французи-гугеноти були разом з лютеранами в одній будівлі в Кірсі (кірха – традиційна назва для лютеранського молитовного дому. Одеська кірха св. Павла є одним з ключових центрів лютеранства в Україні – прим. ред.), але пізніше відбулося розмежування: лютерани залишились окремо, пресвітеріани окремо.
Коли у 1990-х – 2000-х рр. з’явилася можливість повернути будівлі, оскільки конфесія мала богословське відношення до кальвінізму, то змогла довести, що громада має право отримати цю будівлю назад. Її було реконструйовано, через її занедбаність. При радянському союзі там був ляльковий театр. Досі, коли люди проходять повз, вони кажуть: «О, так це ж ляльковий театр, а що тут сектанти роблять?». Відбулася реконструкція, гроші збирали віряни майже з усього світу. Зараз у нас є орган, один з найкращих (ми, звичайно, вважаємо, що він найкращий) в Одесі. В будівлі, навіть під час війни, відбуваються різні заходи, концерти, пов’язані з класичною музикою. До війни до нас приїжджали хори, світські найперше , громада була і залишається відкритою для культурних заходів у місті. Коли відбувалася реконструкція, намагалися відтворити первинний стан будівлі, щоправда, на відміну від ХІХ ст., сусальним золотом колони вже не покривали, тоді листовим золотом була покрита кожна мармурова колона, перила в залі. Ми зробили скромніше, але спромоглися відтворити багато деталей.
Отож громада вже доволі довго існує. У нас фактично було три пресвітеріанських церкви: дві діючі нині, третю ми почали організовувати восени 2019-го. Я був у команді організаторів, вів там служіння. Церква була більш молодіжна, один з напрямків – служіння іноземним студентам. Богослужіння здійснювалось українською, англійською та російською мовами. Періодично були переклади або проповіді російською, тому що іноземці знають краще російську мову, крім того одеський регіон має певну специфіку. До війни діяло багато англійських таборів, англійських клубів. Ми маємо дружні зв’язки з різними пресвітеріанськими церквами з усього світу. Це були одні з соціальних служінь, через які до нас приходило багато зацікавлених людей, зокрема, моряки чи студенти, яким треба “підтягнути” англійську мову. Також робили різні соціальні проєкти, бо ми, як і всі протестантські громади, прагнемо бути активними учасниками суспільних процесів.
– Мені відомо, що в Одесі були достатньо потужні ініціативи під час COVID-19, що сприяло становленню різних волонтерських рухів.
– Так. Ми, займалися харчуванням безхатченків. Робили це взимку 2020-2021 років. Готували бутерброди і роздавали потребуючим. Кілька разів на місяць проводили такі акції упродовж зими. Інші протестантські громади також цим займались, це була дуже активна й жвава ініціатива. Але в нас було бажання вийти з пандемії COVID-19 вже з більшими соціальними проєктами, спрямованими на всю громаду міста.
– Чи могли б Ви розповісти про ці проєкти?
– Якраз перед початком війни ми почали переходити цілковито на українську мову ведення служіння, і до нас стало приходити багато молоді. А я, свого часу, на держслужбі отримав навички та знання у галузі цивільної оборони, був знайомий із протоколами реагування на надзвичайні ситуації. І от перед початком повномасштабного вторгнення в мене вже виникла ініціатива запросити парамедиків, провести тренінги для членів церкви, як і що треба робити у разі війни. Виявилося, що війна почалася раніше, ніж ми встигли це зробити. Тобто ініціатива була, були перемовини зі спеціалістами, аж тут почалась війна.
– Цікаво, які зміни чи трансформації відбулись під час війни у вашій громаді. Можете сказати, скільки людей було у громаді, якщо є така інформація, або скільки відвідувало недільні богослужіння до 24-го лютого 2022 року?
– Близько 100 чоловік, може більше, залежно від наявності святкових дат, євхаристії (проходять у нас раз на місяць). COVID, звісно, трохи зменшив кількість вірян. У меншій громаді багато людей виїхало під час війни, тому ми об’єднали громади, а проєкт нової церкви призупинили. Студентів іноземних зараз мало і, взагалі, краще сконцентруватись на чомусь одному й зробити це якісно, аніж розсіюватись на багато маленьких громад.
– Ви кажете, що іноземні студенти виїхали, а чи багато інших парафіян виїхали чи навпаки приїхали?
– У нас виїхало багато людей на початку. Наші пастори вирішили залишитися служити, що б там не було. Пізніше люди почали повертатися. Напевно, ми так вирішили тому, що не дуже добре розуміли, що таке окупація і що таке війна, на скільки часу вона може затягнутись у тому контексті, в якому вона пізніше почалась. Іноді, я задумуюсь, які б ми рішення тоді приймали, якби розуміли ситуацію глибше.
Отже, багато виїхало, але служителі залишилися всі для того, щоб продовжувати проповідувати. Спочатку збиралися в зумі, тому що були активні обстріли і довгі комендантські години. Але десь з середини травня 2022 року почали знову збиратись наживо. Спочатку – на першому поверсі, де точно були товстіші стіни, потім – у залі з вітражами, тому служіння в принципі не припинялось.
З’явилися і нові люди. Мені здається, зараз на 70% відбулося оновлення громади. Це і ВПО, і одесити, які раніше не відвідували наші служіння; є ті, хто виїхав з окупації і після звільнення планує повернутись; є ті, хто приїхав до Одеси з деокупованих територій вже після їх звільнення; є ті, хто не планує вже вертатися, як я розумію, бо нема куди. Різні люди і кожна окрема доля – це окрема історія, і, часто, окрема трагедія. Oдеситів теж багато стало приходити. Є багато людей, які стали їздити до нас із дуже далеких районів, щоб почути саме проповідь й служіння українською мовою. Мене це дивувало, бо я думав, що під час війни всі вже перейшли на українську мову. Якщо чесно, я навіть не володію інформацією, хто в Одесі якою мовою веде служіння. Але цікаво, що люди кажуть: «У вас ведеться служіння українською мовою, ми будемо до вас ходити».
Перейти на українську мову служіння нам вдалось досить органічно. Поступово календар також змінився, тобто свята: Різдво, Пасху і Трійцю ми святкуємо за новим стилем, за яким і повинні були святкувати. Знаєте, чому був завжди ось цей старий календар, так би мовити “православний”? Тому, що існує міфологема, що Україна – це православна країна і тому протестантам потрібно бути в релігійному контексті. Мене це завжди дивувало, я з 2001 року в церкві протестантській, спочатку був у баптистській. Виникало питання: якщо ми є носіями західного типу богослов’я, чому ми, навпаки, заплутуємо людей, кажучи, начебто ми такі самі як православні, хоча ми фактично інші? Треба прийняти це. Ми приймаємо, коли розуміємо, що українці – це різноманіття контекстів, різноманіття історичних бекґраундів , відсутність якоїсь уніфікації. І з війною люди почали сприймати свою самість у цьому питанні теж –я відрізняюсь, але я українець. Але це, знову ж таки, було викликано мейнстрімом, тому що більшість вирішила тепер святкувати Різдво по-іншому, а з Великоднем у нас в церквах ще є проблеми. Я так розумію, тепер матимемо багато різдвяних і великодніх свят. З іншого боку – слава Богу, чим більше, то краще!
– Краще більше, ніж нічого.
– Краще більше, ніж нічого. Я, наприклад, завжди радію, коли у нас ханукію запалюють на Приморському бульварі. Це було завжди приємно, тому що свідчило про доброзичливе ставлення один до одного.
– Повернімося до змін, які відбулися з початком широкомасштабного вторгнення.
– Ми почали займатися соціальними служіннями. Моя сім’я залишилась. Дітей готували завчасно до того моменту, щоб, якщо раптом почнеться війна і ми з дружиною будем на роботі, вони розуміли як діяти, де лежить тривожна валізка, знали номера телефонів найближчих людей, які могли б допомогти. Вони вже були проінструктовані за кілька тижнів до війни, що таке може статися, хоча, відверто, ніхто не вірив до кінця. Коли вже все почалося, ми вирішили залишитися, бо й не було зрозуміло куди виїжджати, тому що стріляли усюди. Але було й інше питання: якщо всі виїдуть, хто залишиться служити? Дружина з дітьми мене підтримали в цьому питанні й залишилась зі мною. Таким чином, майже через кілька днів, коли стало більш-менш зрозуміло щось, ми почали активно займатись громадським служінням, волонтерською допомогою. Передавали ліки, бо тоді була така незрозуміла ситуація, що багато людей з хронічними захворюваннями залишилися без рецептів. Передавали інсулін та продукти. Якщо з продуктами впродовж перших тижнів не було надто критично, то згодом і цю потребу довелось закривати. І от ми вже півтора року регулярно займаємося роздачею продуктових наборів.
– Це відбувається в межах церковної громади чи це просто волонтерська ініціатива?
– Це робить церковна громада. Десь нам допомагають інші церкви з-за кордону, щось ми шукаємо тут на місці. Першочергово допомога йде для ВПО та інших незахищених соціальних груп. Раніше було більше можливостей, зараз стало трохи важче, бо фінансів у людей не збільшується, з кожним місяцем стає все складніше. Але ми, слава Богу, продовжуємо цим займатись. Також допомагали ліками багатодітним сім’ям, інвалідам.
– Ще маю питання щодо виходу за конфесійні межі, тобто чи є приклади співпраці з іншими церквами у таких соціально-корисних справах на низовому рівні під час війни?
– На низовому рівні (між місцевими громадами) багато такого. Приміром, навіть одна синагога передавала нам допомогу з Іспанії, щоб ми її роздавали далі. Приїздили люди з Англії, вони взагалі не ходять до жодної церкви, aле почули, що ми займаємось гуманітарними проєктами і кажуть: «Ми хочемо вам привезти допомогу, щоб ви її далі розподіляли…». Якщо говорити взагалі про український контекст, то ми відкриті до спілкування, до соціальних проєктів. Ми допомагали лютеранам, підтримуємо зв’язки з баптистами. Нещодавно спілкувалися на одному ефірі й дуже добре порозумілися з представником ПЦУ.
Ми відкрито і органічно спілкуємося з усіма. Війна, в певній мірі, зблизила, спаяла соціальні зв’язки, показавши важливість «мережевості»: коли немає централізованого управління чи централізованих директив «от з тим спілкуйся, з тим – ні», а є одна небезпека і одна спільна справа. До війни конфесійна розмежованість якось більш відчувалась, аніж зараз. Хоча, знову ж таки, це Одеса, я не знаю як в інших регіонах. Що мені завжди подобалось в Одесі – це толерантність і спокійне відношення один до одного. Розуміючи, що ти живеш поруч з представниками інших культур, а їх тут дуже багато, адаптуєшся до такого різноманіття, не заважаючи, а співпрацюючи. Це дуже важливий момент, який хочеться зберегти. Одеса – це “культурний феномен”, так її називав, здається, Скоропадський. Мені цей вираз впав у очі, як читав документи Директорії. І дійсно, нічого не змінюється, це українське місто, але одночасно і мультикультурний феномен.
– Дозвольте запитати наостанок, чи має ваша громада плани на майбутнє, після перемоги? Що, на ваш погляд, зміниться в Україні, коли закінчиться війна?
– Я над цим питанням постійно думаю. Почав ще під час пандемії COVID-19, якщо чесно. Помітив момент, який стосується багатьох релігійних організацій, конфесій і взагалі людей. У нас є брак бачення майбутнього. Розумію, звісно, що Церква нікуди не зникне, бо є такою інституцією, яка, певною мірою, за межами часу. Але кожна громада має думати про перспективу зростання. Елементарно тому, що біологічно кожен представник громади не є вічним, кожен пастор так само. Я почав ставити ці питання ще перед війною, кажучи про те, що треба молитися за наступні покоління. Приміром, були французи, перші віряни цієї громади – нема французів, а будівля лишилася. Але хтось молився за те, щоб ця церква продовжувала тут своє існування. Вона, звісно, інша, але продовжує бути.
Так само треба вкладатися в розвиток громади. Тому питання стратегічного планування зараз стоїть на першому місці. Попри те, що є постійний календарно-релігійний рік, який все одно будеш виконувати, але є певні проєкти, які мають бути реалізовані. Це пов’язане з вихованням зрілості. Зі свого особистого досвіду можу сказати, що не всі були готові приймати реальність і досі не готові прийняти те, що ми, в будь-якому випадку, змінимось після війни. Ті, хто повернуться після війни, зіштовхнуться з тими людьми, які їх не знають. І це виклик – поєднувати дві громади: одну, яка виїхала і змінилася в контексті того часу й того місця, і ту, яка зараз тут. Їх треба буде поєднати, хоча, можливо, десь це відбудеться органічно.
Другий момент пов’язаний з тим, як надалі вибудовувати відносини з містом. Варто зважати, що в місто приїжджають постійно, зараз повертаються багато людей, воно знову мільйонник. Багато нових людей відвідують служіння. У нас є проповіді, щотижня є розбір текстів, які йдуть поступово, експозиційно. Тепер враховуємо, що кожен раз будуть приходити нові люди і треба в стислий текст служіння донести певну інформацію про церкву, викласти Євангеліє. Це певні виклики, які в нас зараз є.
Маємо надію, що зможемо відновити всі ті служіння, які в нас були. Бачимо ті різні соціальні та індивідуальні проблеми й питання, які спричинені війною. І в церкві, і за її межами, люди приходять та чекають відповіді. Наприклад, у тих, хто втратив все або щось важливе, виникає питання: «За що це мені?». Всі ці питання постають і перед нами, але не змінюють нашу теологію. Можливо ось цей момент фундаменту нам допомагає більше, ніж іншим конфесіям. Ми сприймаємо, що світ гріховний і війна є наслідком цього гріха. В гріховному світі все можливо. Бог дає вихід з різних ситуацій, не тому, що ми добрі самі по собі і Бог говорить: «Ви молодці, значить Я вам зараз допоможу». У тому й проблема, що Христу не треба було б помирати, якби ми були “молодці”. Але, мабуть,у цьому є один з таких позитивних моментів, про які ми періодично нагадуємо, що були в історії людства і такі часи, та через них ми пройшли завдяки тому, що людина вірила.
– Так, це надихає. Проходили, дай Боже, щоб і зараз пройшли і вийшли сильнішими.
– Я дуже надіюся, що цей досвід сприятиме нашому формуванню.
Розмовляв Руслан Халіков. Розшифрувала Марія Криклива.
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня академічного релігієзнавства» .