Храм святителя Миколая Чудотворця при Державному податковому університеті (далі – ДПУ) в місті Ірпені функціонує з 1999 року. Первісно це був храм Української православної церкви московського патріархату. Коли з початком повномасштабного російського вторгнення розгорілися бої за Ірпінь, район, де розташований храм, був під контролем окупантів. Після звільнення міста й повного вигнання окупантів із Київщини парафіяльна громада разом із настоятелем перейшла під юрисдикцію Православної церкви України. Про довоєнне життя парафії, часи боїв і окупації та про теперішній стан громади ми поспілкувалися з настоятелем храму, отцем Андрієм (Клюшевим), протоієреєм Православної церкви України.
Дякуємо, отче Андрію, що погодилися на цю розмову. Опишіть, будь ласка, яким було життя Вашої громади до повномасштабного вторгнення?
Наш храм побудували на території ДПУ, який тоді називався Українським фінансово-економічним інститутом, у 1999 році. І з того часу я є настоятелем храму. Сталося це завдяки тодішньому ректорові – Петрові Мельнику. Це була його ідея. Саме він і знайшов кошти на будівництво. Зведення храму тривало з літа до грудня 1999, і завершилося всього за півроку. Тоді ж почала формуватися церковна громада. Я спочатку був єдиним священником при храмі. Десь через рік призначили ще одного – отця Василя Мандзюка. Отже, після зведення храму почалося церковне життя, формування громади – організувався парафіяльний актив, були призначені керівник зборів, ревізійна комісія, при храмі було створено хор. Поступово ми все налагодили і жили собі спокійним життям, провадили служби. Були в нас і нецерковні зв’язки з Інститутом та фінансово-економічним коледжем при ньому, куди мене запросили викладачем. Потім, коли Інститут реорганізували в університет, я продовжував там викладати.
Розкажіть докладніше, будь ласка, про які зв’язки йдеться?
Я викладав в університеті курс «Основи християнської культури», а до того, у коледжі – релігієзнавство. Паралельно я ще викладав історію західних конфесій в Київській духовній академії. Поза церковним служінням і викладанням моє життя в ті роки було зайняте сімейними справами й участю в різних університетських заходах. Таких, наприклад, як початок навчального року, випуск або присяга курсантів – тоді в університеті ще був факультет податкової міліції. Ми також організовували різні зустрічі зі студентами, намагалися якось долучити їх до зустрічей, під час яких вивчали Біблію. Наш парафіяльний актив організовував для працівників університету й курсантів-податківців поїздки в Західну Європу, паломництва у Францію, у Лурд – до міста, де було вісімнадцять явлень Богородиці. Звісно ж, по дорозі вони заїжджали в місто Барі в Італії, де похований святитель Миколай. Гарне було тоді життя, скажу я Вам, приємно згадувати. Узагалі, я свого храму від нашого університету не відділяю. І колектив ДПУ нас, церковну громаду, уважає своїми. Навіть на сайті офіційно так і написано, що ми діємо при Державному податковому університеті.
Отче, скажіть, будь ласка, більша частина прихожан храму були все-таки студенти ДПУ чи не тільки студенти?
Ні, не тільки студенти. Що більше, якраз навіть не студенти… Студенти – це молодість, хіба їм до цього? Дехто з них приходив і вчився співати та читати богослужбові тексти. Двоє з них, Михайло Ус і Ярослав Єрофєєв, паралельно з навчанням в університеті заочно закінчили семінарію і згодом стали священниками. А більшість наших парафіян – це все-таки місцеві жителі. Наш храм за будівельним проєктом уміщує приблизно 150 осіб, і в нас саме така кількість парафіян і тримається всі ці роки.
Поговорімо про те, як зустріла громада і Ви особисто 24 лютого 2022 року?
Особисто я… Мене розбудила тоді дружина й каже: «Війна почалася». Я навіть не здивувався, тому що передчуття цього вже літало в повітрі. Я готувався, буквально за пару місяців до початку війни, почав цікавитися виживанням у місті під час бойових дій. І ми ще до війни запаслися всім необхідним. Алгоритм дій у мене вже був, запаси також – і валізка тривожна, і вода, і павербанки. Тобто ми були готові, чекали, молилися. Після початку вторгнення я ще пару днів приходив у храм на службу. Війна почалася в четвер, а в суботу вранці ми служили молебень і, здається, вечірню службу. Я зараз точно не згадаю, чи правили ми літургію відразу після початку війни. Але ми з парафіянами декілька разів зустрічалися, і, поки були електрика та інтернет, ми щовечора зустрічалися чи то в Google-meet’і, чи то в Zoom’і – молилися, спілкувалися, якось підтримували одне одного.
Тобто, це були онлайн-молебні?
Так, ми це все робили, але вже потім, коли росіяни почали активно наступати й обстрілювати місто… 2 березня був масований авіаналіт і стало зрозуміло, що війна не десь там – вона над нами, вона серед нас. А 4 березня снаряд прилетів прямо в моє подвір’я, улучив у машину. Так-от, після того, як почали обстрілювати місто, то більшість людей, особливо там, де зв’язок пропав, виїхали. Дітей ми на той час вже евакуювали. Мене ж щось ще якийсь час тримало на місці. У чатах парафіяни писали: «Ми поїхали, ми поїхали…». Але, як виявилося, дехто з них продовжував сидіти по підвалах.
Багато парафіян виїхали?
Більшість. Залишилося близько десяти відсотків, а може й менше. Росіяни якраз заходили в місто з боку нашого району Машторф (ідеться про завод з виробництва машин для видобутку торфу, який дав назву довколишньому району Ірпеня. – Ред.). І от місцеві люди сиділи по підвалах, а росіяни обшукували їхні будинки. Я пробув у Ірпені до 13 березня. Потім усе ж таки теж виїхав разом із дружиною та її старенькою мамою. Ми вийшли з дому, знайшли хлопців із ТРО, які нас довезли до Романівського мосту. Там ми перейшли через річку по дошках і разом з волонтерами поїхали до Києва.
Більшість Ваших парафіян виїздили з міста організовано через «зелені» коридори чи ще якось?
Хто як. У нашому місті є баптистська Ірпінська біблійна церква. Вона розташована якраз у напрямку на Романівку, тобто в ті дні вона була найдальше від епіцентру подій. Так-от, усі люди, хто покидав тоді Ірпінь, виїздили до неї. І саме вони (служителі ІБЦ. – Ред.) організовували коридори. Вони домовлялися, а військові випускали або не випускали. У нас із громади, зокрема, отець Василь так виїхав. Він разом із іншими там перебув ніч, а може й дві, баптисти організували колону, і вони виїхали. А наша громада не організовувала евакуації, бо тут уже поруч гриміло… Більшість наших людей виїхали в перший чи другий день, тобто ще до того, як підірвали міст. А міст Романівський підірвали, здається, 25 лютого…
Але й після цього люди виїжджали чи виходили з міста. Ніхто з них не загинув у процесі евакуації. Однак були немолоді парафіяни, які залишилися. Троє наших літніх парафіян померли в окупації через відсутність своєчасної медичної допомоги. Їхні серця просто не витримали цих жахів. Але щоби хтось від осколків загинув, то ні, такого не було. Був, правда, інший випадок – біля нашої церкви вбили волонтера. Це сталося, коли я вже виїхав. Його розстріляли росіяни, які тоді вже зайняли цей район. Його тимчасово поховали неподалік від котельні на території ДПУ.
Чи було пошкоджено храм святителя Миколая Чудотворця?
Так, росіяни точно хотіли зайти в церкву. Коли я повернувся в Ірпінь, то побачив дірку прямо в оці в святого Миколая, зображення якого розміщене над боковими дверима храму. Я спочатку подумав, що це хтось цілеспрямовано туди влучив. Потім проаналізував характер уражень, яких багато було навколо. Виявилося, на території церкви розірвалася міна – і її осколки посікли вікна та стіни. Ми потім ту ікону відреставрували і перевісили ближче до приміщення недільної школи. А на фронтоні над дверима залишилась ікона, яка колись була під нею – стара ікона, із мореплавцями на кораблі. Так слід від того осколку залишається на ній досі. Росіяни цікавилися нашою церквою, питали в людей, що тут в околицях університету залишилися: «А якого патріархату церква?» Їм казали: «Московського…» Тоді це відповідало дійсності. Тож росіяни церкви не чіпали. Але, якщо би сильно захотіли, то вони б сюди могли залізти й перевірити, чи не засів тут хтось із тероборони. Але ж росіяни все-таки православні. Причому, як мені потім розповіли, на територію церкви приходив і розвідувальний загін із донецьких сепаратистів.
Нам відомо, що після повернення в Ірпінь Ви доволі скоро заявили про перехід парафії під юрисдикцію ПЦУ…
Наша парафія до війни входила до складу УПЦ, але в 2014 році, коли сталися анексія Криму й події на Донбасі, почали гинути перші випускники нашого освітнього закладу. І вже тоді переді мною постало питання: так, а що ж тепер робити? Звісно, ми почали молитися за наших загиблих хлопців. А от із поминанням патріарха Кирила одразу ж засумнівалися. Ми тоді з отцем Василем порадилися. Я сказав йому: «Слухай, отче, ми не почули від патріарха взагалі хоч би якихось слів співчуття». А треба сказати, що багато священиків в Україні тоді звернуло на це увагу. І ми з отцем Василем відтоді перестали поминати патріарха Кирила. Дехто з наших парафіян почали нас критикувати, але більшість усе-таки зрозуміли правильно. Потім про нашу відмову дійшло до начальства – до ірпінського благочинного і, здається, навіть до Лаври. Але ми дотримувалися твердої позиції. Уже зараз у нас є меморіальна дошка загиблих, а в ті роки її ще не було. Тоді просто висів листочок із роздрукованими іменами тих, хто загинув. А багато наших випускників тоді гинули. Зараз, на жаль, у цьому списку більше сорока імен, і всі вони вже не поміщаються на дошці. Але ми маємо їхній список і постійно молимося за них, за їхні душі.
Потім, у 2018 році сталася історія з Томосом. Я тоді вдруге почав цікавитися, як люди з моєї парафії ставляться до того, щоби розірвати стосунки з московським патріархатом. Виявилося, що ця ідея якось не викликала підтримки. Чому? Я пояснював собі це тим, що наша парафія в ті часи взагалі була дуже аполітичною: люди приходили в храм і навіть не цікавилися, яких ієрархів згадують під час богослужінь. Вони просто приходили помолитися, послухати Боже слово, проповіді. Тому їм узагалі оці юридичні моменти були якось не дуже цікаві. Хоча не всі – дехто з них, навпаки, дуже цікавився церковною політикою. І ці дехто, коли ми тоді не прийняли Томосу і не вийшли зі складу УПЦ, пішли від нас у парафії ПЦУ.
Коли ви прийняли остаточне рішення про перехід ?
Рішення про перехід у мене визріло вже 24 лютого 2022 року. От відразу. Я подумав тоді – все, пора ставити крапку в цьому питанні. Але що ж буде далі? Це ж був тільки початок – ніхто не знав, що буде з Ірпенем, із громадою, із церквою, чи вона вціліє після бойових дій. І ми поїхали з сім’єю до родичів на Львівщину. І там стежили за подіями, які відбувалися на фронтах. Коли я став відчувати, що справи йдуть до визволення, то почав готуватися до повернення. Так і сталося, як я передчував – ось 28 березня відсвяткували два роки від часу звільнення. Вже 5 квітня я сюди прорвався, бо, дійсно, була потреба у священниках, оскільки вже розпочалася ідентифікація загиблих і комусь треба було їх ховати. Тим я, власне, і зайнявся. Потім я почав цікавитися, чи не повернувся хто з парафіян. У процесі пошуків зустрівся з Володимиром, нашим церковним старостою – його сім’я, до слова, буквально з самого початку існування громади до нашого храму ходить. Прийшов я до нього додому, поговорив із ним та його родиною, і вони мене підтримали в рішенні: «Отче Андрію, однозначно переходимо». Поспілкувався я і з іншими парафіянами, і десь відсотків із дев’яносто п’ять погодилися з тим, що треба щось робити, причому якимось законним шляхом – провести парафіяльні збори і проголосувати за перехід до ПЦУ. Для тих парафіян, які ще не повернулися, я влаштував голосування в режимі онлайн. Воно виявило, що більшість парафіян, якіі перебували в евакуації, теж виступали за зміну юрисдикції й перехід до ПЦУ.
Проголосували ми про перехід 15 травня 2022 року. Але потім аж три місяці чекали на реєстрацію в державних органах. Там деякі чиновники ставили перепони, не хотіли призначати реєстраторів. Але як тільки їх через три місяці все ж призначили, то парафія поміняла юрисдикцію офіційно, на рівні державних реєстрів. І ми досі про це не шкодуємо. Ми перейшли на українську мову в богослужінні і відчули від цього користь. Усе набагато зрозуміліше стало.
Як скоро відновилося церковне життя парафії після звільнення Київщини?
Уже 7 квітня, якраз на Благовіщення. Я тоді ще був у церкві геть один, без паламарів і хористів. А на Благовіщення до церкви прийшли люди, десь близько п’ятдесяти осіб, представники університету та місцеві жителі, які пережили окупацію міста. І я сам служив службу. Оскільки хору не було, я накачав з інтернету піснеспівів і запустив їх під час служби на планшеті. На щастя, електрика тоді вже була. Від того часу, із кожним тижнем до нас все більше стали приходити люди, бо після розмінування Ірпеня та прибирання вулиць додому поверталося все більше містян. І парафіяни, як тільки поверталися, одразу ж ішли до церкви. До прикладу, сім’я нашого паламаря Дениса; разом із ним тоді вони прибирали церковне подвір’я і приміщення, зокрема будинок недільної школи. А треба сказати, що, коли ми повернулися, то скла в будинку недільної школи просто не було, його повністю повиносило вибуховою хвилею, скрізь валялися лише уламки. Тож люди допомагали нам прибрати церкву й отак поступово, потроху, почали ходити на служби. Ще через місяць повернулася моя дружина. Вона вміє співати, тож ми почали провадити служби Божі повноцінно, без піснеспівів із планшету. Це, дійсно, була для нас велика радість.
Чи змінилася кількість вірян після зміни юрисдикції?
Так, невелика частина парафіян відійшла від нас – ті, що голосували проти переходу до ПЦУ. Але прийшли люди, котрі, як виявилося, уже довго чекали нашого переходу й дивувалися, як це ми досі не перейшли. Але, як я вже казав, у нашої парафії завжди перш за все був акцент на власне релігійному житті, питання юрисдикції мали другорядний характер. Щодо життя громади я можу відзначити, що маю таке відчуття, нібито нічого й не було. Кількість людей десь така сама. Знову дітей часто хрестимо. Особливо в теплий період року – по три, а то й по чотири дитини на тиждень.
Це впродовж минулого 2023 року?
І минулого, й позаминулого. Після повернення я спіймав себе на тому, що чогось не вистачає – чи то мало людей, чи то мало машин на вулицях. А потім зрозумів: та то дітей не вистачає, дитячого сміху, бо довкола були самі дорослі. Зараз же діти на всіх майданчиках Ірпеня, і це дуже радісно. У мене взагалі склалося таке враження, що нам демографічна криза не загрожує – ото тільки сьогодні двох дітей охрестив. А от вінчань мало. Здебільшого вінчаються військові – або ті, що в відпустці, або ті, яким скоро відправлятися на фронт. Недавно у нас був один десантник, який отримав відпустку через поранення, то він разом зі своєю нареченою вирішили повінчатися.
Що ж стосується університету, то так, мене запрошують на різні заходи. Але в мене, на жаль, не завжди вистачає зараз на таке часу. До війни при храмі було четверо священників. Я, отець Василь і ще двоє. Також у нас був диякон. Зараз отець Василь за кордоном. Решта наших священиків не прийняли перехід до ПЦУ. Диякон чомусь теж його не прийняв, хоча й був налаштований опозиційно до московського патріархату. У нього тут, в Ірпені, повністю згоріла квартира; будинок, де він жив, демонтували. Зараз він із сім’єю живе в Німеччині. Справді, нам не вистачає служителів. І не тільки в нашій парафії. Бо буває так, що парафія УПЦ голосує за перехід до ПЦУ, але священик не підтримує переходу. Такі священики переходять у так зване «катакомбне» становище і проводять молебні десь по приватних квартирах чи орендуюсь якісь приміщення. Тому сьогодні в ПЦУ відчувається криза з потребою в духовенстві.
Події війни спонукали Вас чи актив парафії до співпраці з волонтерськими фондами чи організаціями, пов’язаними з підтримкою армії чи безпосередньо з військовими?
Так, звісно. Одразу після звільнення, коли ми самі були в скрутних обставинах, до нас приїжджали протестантські активісти та привозили гуманітарну допомогу. Я з протестантами давно дружу. Є в Ірпені «Місія Євразія». Вони привезли для парафіян допомогу, але вірян тоді було мало. Відтак, різні люди приходили до нас, і ми їм роздавали все це. Коли ми відновилися, то вже самі через волонтерів почали відправляти гуманітарну допомогу на Схід України, наприклад, у Лиман після його деокупації дуже багато продуктів відправили. Ті волонтери теж протестанти, вони такі мобільні, усюди їздять. Я ж не можу нікуди поїхати, не можу парафію покинути. Але ми накопичуємо ресурси й відправляємо.
Що стосується військових, то на нашому рахунку вже два відправлених до армії «Мавіки». Ми й на третій назбирали кошти, а ще відправили у військо один FPV-дрон. Ми долучалися й до інших проєктів, пов’язаних зі збором коштів на постачання для війська, просто вкладали у них свої ресурси. Оскільки деякі парафіяни чи чоловіки наших парафіянок служать у війську, то ми помагаємо коштами і їм. Ось так ми співпрацюємо з армією та волонтерами. А ірпінський фонд «Незламні серця» минулого року, коли були блекаути, придбав для нас генератор. Тобто ми і приймаємо допомогу, і віддаємо її. Якось усе в нас збалансовано.
Зв’язок парафії зі структурою Податкового університету відновився?
Так, ми спілкуємося. Університет уже не той – отримав дуже значні пошкодження під час воєнних дій в Ірпені. І кількість студентів тепер набагато менша, і хтось із викладачів вже перейшов у кращий світ. Однак усе-таки, я не можу сказати, що наші нинішні контакти такі, як були раніше. Але ми завжди відгукуємося на їхні запрошення.
Яким бачите майбутнє парафії? Які плани, сподівання, щось, що хотілося би втілити найближчим часом?
Утілити… Цього року ми маємо ювілей. Хотілося би ремонт фасаду церкви зробити. Ми якраз накопичуємо на це ресурси. Нам би не завадив ще один священик. Усе це в планах маємо, але я досі ще чекаю отця Василя, можливо, він повернеться. А так, узагалі, ми виконуємо свої завдання – де на всі сто відсотків, а де й менше. Недільна школа в нас працює, невдовзі розпочнемо діяльність осередку «Пласту» – я так думаю, пройдемо необхідний вишкіл із однією майбутньою вихователькою. А все, що стосується богослужіння, у нас відбувається цілком за графіком. Я вважаю, що все поступово налагоджується.
Яке все-таки Ваше бачення життя парафії після перемоги України?
Після перемоги…
Так, коли життя ввійде в мирне русло…
Маю ідею якось допомагати нашим чоловікам-воїнам, коли вони повернуться. Тобто, наприклад, ми можемо тут, на базі церкви, хоча би надавати приміщення психологам, які працювали б із тими, хто повернувся з війни. Я, як священник, теж проходив таку психологічну базову підготовку, знайомий із методом активного слухання – це коли я менше розмовляю й даю поради, а більше слухаю людину, даю їй можливість висловитися. Це ази психології. Будемо очищувати все, що накоїла війна у внутрішньому, духовному світі людей. Ремонт храму ми зробимо – за це я навіть не хвилююся. Стіни… Зрештою, вони лише стіни. А от люди – це головне. Звісно ж, коли це закінчиться, будемо радіти й дякувати Богові. Далі цього я поки що не бачу. Якихось особливих ідей нема… Ми не знаємо, чим усе насправді закінчиться. Бо віра вірою, але буде так, як Бог розсудить. Знаєте, може, нам і треба постраждати. Бо Україна дуже захопилася матеріалізмом Це ж не цілком християнська країна зараз. Ну, хіба номінально християнська. Люди дітей хрестять, але самі не навчені. Тобто просвітницька місія, яку вела Церква раніше, і зараз дуже потрібна. І я не думаю що така потреба кудись зникне, просто питання полягає у способах виконання місії. Наприклад, колись у цьому приміщенні в нас перед хрестинами були співбесіди з хрещеними батьками. Он висить символ віри, їм його наочно пояснювали. А зараз я все це проводжу в режимі онлайн. Повністю надаю потрібні матеріали, хрещені батьки проходять тестування, а потім я їх допускаю до таїнства. Так само і з вінчанням. Якось так. Для моїх сил всього цього достатньо – церкви, сім’ї, «Пласту». Ну і, звісно, взаємодії з університетом. Але головним залишається просвітництво, дарування людям якоїсь надії, а також підготовка до найголовнішого з погляду християнства – до переходу у вічне життя, до єднання з Творцем.
Дякую Вам, отче Андрію, за служіння й розмову!
Розмовляв Антон Лещинський
Запис розмови зроблено 23 березня 2024 року
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня Академічного Релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.