Громади прогресивного юдаїзму в Україні діють з 1991 року. Полтава має невелику, але активну громаду, яка не припиняла своєї релігійної діяльності з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Про життя громади та особисті проблеми, які долають очільники й очільниці релігійних громад в умовах війни, ми поговорили із Євгенією Ноженко, головою релігійної громади прогресивного юдаїзму «Бет Ам» у Полтаві.
Добрий день, пані Євгеніє! Дякую за те, що погодилися поговорити про діяльність громади прогресивного юдаїзму в Полтаві. Спочатку було би цікаво дещо дізнатися про Вас і Вашу роль в єврейській громаді Полтави.
Добрий день! Мене звати Євгенія Ноженко. Я народилася та все життя прожила в Полтаві. Три роки тому мене обрали головою релігійної громади прогресивного юдаїзму «Бет Ам». Тоді був дуже складний час, оскільки щойно почалася пандемія Covid-19, а трохи згодом почалася повномасштабна війна росії проти України. Але загалом, я хочу наголосити, що громада живе, діє, бореться, навіть збільшується через наплив біженців. У ці важкі періоди життя мене тішить те, що люди самі шукають нашу громаду – не я шукаю людей, а вони самі хочуть долучитися до нашої діяльності. Для мене як для лідерки – це приємність!
Так, це дуже приємно. Повернімося трохи назад у часі й обговорімо історію прогресивної громади в Полтаві загалом.
Перша громада прогресивного юдаїзму в Україні була заснована 1991 року в Києві. Тоді в Україну приїхала жінка-рабин Аріель Стоун. На той час в Україні багато євреїв були асимільовані й нічого не знали про свою релігію. Дехто з них пам’ятав, як їхні бабусі запалювали свічки на Шабат, але при цьому вони завжди закривали вікна, щоби сусіди не побачили, або не дозволяли розповідати про те, що діти їли мацу на Песах. Навіть сьогодні до нас часто приходять люди, які не знають, що таке Шабат і хали. Прогресивний юдаїзм дуже привітно ставиться до таких людей, ми пояснюємо їм єврейські традиції та свята.
У Полтаві громаду відкрили також 1991 року з ініціативи Анатолія Мучника, який її очолив. Він дуже багато зробив, зокрема громада тісно співпрацювала з благодійним фондом «Хесед». Згодом у Полтаві було відкрито й ортодоксальну релігійну громаду «Хабад Любавич». Але ортодоксальний юдаїзм не приймає людей, які не є галахічними євреями (тобто тих, у кого євреями є не мати, а хтось із бабусь чи дідусів). Проте я вважаю, що не важливо, хто в тебе в родині був євреєм, найголовніше те, що ти сам відчуваєш себе євреєм, хочеш бути частиною цієї релігії. Саме тому, для мене особисто, прогресивний юдаїзм – найпривабливіша релігія. У нашій громаді є галахічні євреї, але вони не дотримуються всіх приписів юдаїзму. Вони по-іншому сприймають юдаїзм, радше як філософію життя. Як каже Головний Рабин громад прогресивного юдаїзму Києва та України Олександр Духовний, людина сама має для себе обирати, чи поїде вона на Шабат до синагоги на автомобілі, чи піде пішки. Найголовніше те, що людина прийшла на Шабат, а як саме вона це зробила, то вже не так важливо. Я не контролюю, чи люди виконують певні міцвот (заповіді), але завжди наголошую, що кожна людина сама обирає для себе, що для неї можливе, а що ні. Прогресивна громада дає можливість такого вибору, але ми завжди підкреслюємо важливість вивчення юдаїзму: не просто автоматичного запам’ятовування молитов, а й їхнього розуміння. Наприклад, для того, щоби зацікавити сучасних підлітків у Шабаті, ми маємо використовувати сучасніші підходи. На свято Ту бі Шват ми використовували психологічні практики малювання, щоби зрозуміти, як діти себе почувають, що їх тривожить. Це сприяє самоідентифікації дітей як євреїв, відчуттю гордості за приналежність до цього народу й релігії. Під час богослужінь ми молимося і за армію Ізраїлю, і за Збройні сили України. Наші люди також пішли захищати Україну – мій чоловік із перших днів війни добровільно захищає нашу країну. Ця тема для нас надзвичайно актуальна. Коли ми ведемо богослужіння, то обираємо тільки ті благословіння, які будуть важливими для людей у цей конкретний момент часу. Я спостерігаю, як люди реагують, коли ми молимося за воїнів, оскільки в нашій громаді є жінки, які, як і я, очікують на повернення своїх чоловіків із війни. Це дуже важливо для них психологічно. Також у нас є молитва за Україну та Ізраїль. Цю молитву переробив рабин Олександр Духовний. Вона дуже потужна, оскільки там іде мова про мир. Кожне слово молитов впливає на наших людей, вони розуміють, про що ця молитва, і вони від усієї душі просять Бога, щоби закінчилася війна і в Ізраїлі, і в Україні.
Скажіть, будь ласка, яким було життя Вашої громади до початку повномасштабного вторгнення?
На момент відкриття громади в 1991 році, до неї входило 30 осіб. І власне ця цифра зберігалася постійно: люди мінялися, хтось, на жаль, помирав, нові люди приходили в громаду, але загальна кількість залишалася приблизно такою ж. Принаймні тоді, коли в громаді активну роль відігравала Аліна Трейгер, яка мала музичну освіту й розвивала духовний аспект діяльності, тобто коли в громаді вивчали пісні, діяв театр і музичний колектив «Цадік Джаз», який дуже подобався молоді. Але потім Аліна поїхала навчатися на рабина до Німеччини.
Коли мене обрали очолювати громаду, нас було лише 10 осіб. Я вважаю, що це дуже мало. Ще перед пандемією Covid-19 ми встигли зробили кілька заходів, провели Шабатон. Але як тільки почалася пандемія, я зіштовхнулася із проблемою, що багато дітей хочуть долучитися до діяльності громади, їм цікаво брати участь у різних програмах і заходах, але ми не могли цього робити через локдаун та інші причини. Тому ми перейшли у формат онлайн. Це теж був своєрідний виклик, бо не всі члени нашої громади знали, як користуватися Zoom, у декого не було технічних засобів, щоби підʼєднуватися віртуально. Але поступово люди навчилися та звикли до такого формату. Це також відкрило для нас нові можливості, адже до наших зустрічей почали приєднуватися люди зі США, зокрема наші побратими з Каліфорнії. Також громадяни Ізраїлю могли брати участь в Шабатній службі разом із нашою полтавською громадою. Ми збирали по 30 людей і проводили повноцінні Шабати, на яких співали пісень, обговорювали недільну главу Тори тощо.
Початок повномасштабної війни був великим стресом для всіх нас. Ми знали про те, що буде війна, але не вірили до останнього, усі сподівалися, що росія не нападе на Україну. Дехто з членів громади одразу поїхав у безпечне місце. Дехто був у процесі оформлення документів на еміграцію до Ізраїлю, але в нових умовах їх неможливо було зробити. Це був дуже складний час.
Аліна Трейгер пропонувала мені поїхати й перевезти дітей громади до Німеччини. Але я прийняла тоді нелегке рішення, що всі мають залишатися там, де є. Бо якщо всі поїдуть, то нічого не буде, громади не буде в Полтаві. І поки що Бог милував нас. У Полтаві не було таких страшних руйнувань, як, наприклад, у Харкові. У нас є одна жінка в громаді, яка приїхала з Харкова – у неї повністю зруйнували квартиру. Але вона не опустила рук і зараз займається волонтерською діяльністю. Ці випробовування перетворили нашу громаду на родину – ми дуже сильно зблизилися. Я почала опановувати психологічні практики від ізраїльських психологів, наприклад, як правильно дихати. Кожної п’ятниці я проводила заняття з правильного дихання для членів громади. Також я розповідала, що робити, якщо ти залишився один удома і запанікував. Це була така перша спроба допомогти людям психологічно. Я й сама була в дуже тяжкому становищі, адже вся моя родина в Ізраїлі, зокрема моя дитина, а чоловік пішов служити до ЗСУ.
Але я розуміла, що маю бути прикладом для членів громади, адже вони мене обрали, вони зробили мене своєю лідеркою. Поступово ми почали відновлювати свою діяльність. До нас долучилися нові люди, ми почали святкувати єврейські свята, а згодом з онлайн формату перейшли на звичний формат безпосередніх зустрічей. Ми вивчаємо іврит. Я наймала аніматорів для дітей на свята, вони були такі щасливі від тих зустрічей і свят. А разом із дітьми раділи й дорослі, бо всі дуже втомилися від постійних тривог, від страху й незнання, чи ти завтра прокинешся, чи ні.
У юдаїзмі є благословення, яке звучить так: «Дай нам, Боже, заснути ввечері, а на ранок знову прокинутися до життя». Це благословення сьогодні звучить дуже правдиво, воно йде від серця кожного вірянина й вірянки, коли вони його промовляють.
Я зрозуміла, що на своєму місці, я роблю все правильно. Зараз нас у громаді знову близько 30 осіб. У нас багато дітей, є біженці. Ми не пропустили жодного свята за три роки. У нас є програма «Кешер таім», на якій ми вчимо дітей основам кашруту через приготування єврейських страв. Ми вивчаємо іврит та англійську. Дуже багато людей зараз у депресії, їм потрібно психологічно відволікатися, а зробити це з допомогою навчання дуже добре. Ми не зможемо перемогти, якщо будемо плакати, якщо всі поїдемо, якщо будемо розділені.
До кожної Шабатньої служби я ретельно готуюся, бо розумію, що завжди маю бути в гарному настрої. Я обмірковую, що буду говорити, як відповідатиму на запитання, особливо на дуже складні та важкі запитання. Наприклад, одна шестирічна дівчинка мене спитала, коли ми сиділи в підвалі: «Скажи, а нас уб’ють? Чи ми будемо живі?» Я тоді зрозуміла, що не можу їй показати, що й мені страшно, тому відповіла їй: «Ми будемо жити! Ти пам’ятаєш, що ми домовлялися з тобою, що ти будеш на Шабаті танцювати?!» І вона мені відповіла тоді: «Я тобі вірю». Мені вдалося встановити тісний контакт із нею. І не тільки з нею, із усіма нашими дітьми. Вони мені довіряють.
Єдина Шабатня служба, яку я не змогла провести за весь цей час, припала на той момент, коли мій чоловік отримав дуже серйозне поранення. Це сталося два роки тому. Я поїхала до чоловіка в Київ, хоча він мене відмовляв від цього. Тоді моя громада і рабин Олександр Духовний стали для мене найсильнішою опорою.
По дорозі до Києва я зателефонувала рабинові Олександрові Духовному. Він одразу зрозумів, що щось трапилося. Я сказала: «Ребе, я Вас прошу, бо не знаю, що мені робити. Я їду в реанімацію. Мені сказали, що два дні вирішать усе». Він мені надіслав молитву, яку написав спеціально про мого чоловіка. Він його бачив лише онлайн, особисто з ним не був знайомий. Він більше спілкувався зі мною. Але коли я читала цю молитву, то дивувалася, бо кожне слово було про нього. Я її читала три дні без упину. Я ні з ким не могла розмовляти, ні з ким не могла поділитися цим горем, бо не знала, що робити далі. Коли мій чоловік вижив, я читала йому цю молитву й казала: «Діма, ти не вірив, а ми молилися за тебе. Кожен Шабат ми молилися за тебе в Києві та Єрусалимі. І ти вижив!».
Тепер мій чоловік також є частиною нашої громади, він не пропускає жодного Шабату. У релігійній громаді релігія має бути на першому місці, але якщо взяти мою історію, то виявляється, що часто громада стає психологічною опорою, порятунком. Мені допомогла громада тим, що не дала мені часу на розпач, плач, не дала мені можливості жаліти себе. Адже будучи лідеркою громади, я не могла виходити до людей заплаканою, не могла проводити Шабат у поганому настрої. Я брала себе в руки і йшла працювати, організовувала єврейські свята, вела освітні заняття. Я знала, що люди потребують мене, бачила, як діти чекають на Шабат. Я думала тоді, що це був найважчий момент у житті, але зараз розумію, що це був найкращий момент для того, щоб об’єднати людей, для яких важливо бути частиною громади прогресивного юдаїзму.
Зустрічі громади зараз відбуваються оффлайн чи онлайн?
Зараз ми починаємо Шабат о 8-й вечора після заняття з івриту. Шабат ведемо онлайн, тому що постійні тривоги, а наше приміщення є недалеко від будівлі міської ради і там дуже небезпечно. Окрім того, одразу починається комендантська година, і люди просто не змогли би вчасно роз’їхатися по домівках.
Зараз ми готуємо виїзний Шабатон у відносно безпечному місці в Україні. Ми намагаємося підготувати атмосферу, щоби була вода, вогонь, щоби люди могли не тільки зустріти Шабат, але й відпочити, зробити психологічні практики, розважитися. У Єрусалимі я вперше побачила, як зустрічають Шабат із йогою. Я спробувала сама, і мені дуже сподобалося – це було дуже заспокійливо. У мирний час я займалася і йогою, і пілатесом, але зараз не до того. У прогресивному юдаїзмі можна молитви співати під бубни, тому я також думаю об’єднати Шабат із йогою, планую організувати таке для своєї громади. Зараз війна, тож ми не повинні догматично читати молитви, а все робити для того, щоби Шабат перетворити в духовну підтримку для людей.
Також ми святкуємо всі єврейські свята. Ми обираємо місце святкування, щоби воно було безпечне, щоби було куди сховатися під час повітряної тривоги.
Наша громада зараз є однією з найбільших діючих громад прогресивного юдаїзму в Україні. Ми не просто існуємо, а відзначаємо всі свята і навіть започатковуємо нові проєкти!
Після війни ані моя сім’я, ані моя громада ніколи не будуть такими, як раніше. Можливо, ми почнемо якусь іншу діяльність, але зараз я вважаю, що те, що ми робимо, повністю відповідає ситуації. Люди шукають підтримки і таке місце, де їх зрозуміють, із ними порозмовляють, шукають однодумців.
Я розумію, адже Ви лідерка Вашої громади. Ви знаєте своїх людей, знаєте їхні потреби. І Ви змінюєте свою діяльність залежно від цих потреб, адаптуєтеся до нової ситуації.
У цьому й полягає сенс прогресивного юдаїзму: тут нема догматизму. Я дуже волелюбна, знаю, що мені потрібно і я можу для себе обирати. Тому до нашої громади і приходять люди такого характеру. Я адаптую заняття залежно від того, для кого їх організовую. Із дітьми я спілкуюся по-одному, а з дорослими – по-іншому. І дітям, і дорослим цікаво дізнатися більше про юдаїзм, єврейську історію, традиції. Я дуже радію, коли діти кричать «Шабат Шалом!», посміхаються, хочуть дізнаватися більше про єврейські свята. А коли ми святкуємо свята, я намагаюся організувати якісь практичні заняття, які би допомогли дітям і дорослим психологічно розслабитися, бодай на трохи перестати думати про війну.
Ви згадували про те, що до Вашої громади додалися люди з інших регіонів України. А чи поїхали кудись члени Вашої громади після повномасштабного вторгнення?
До нас приєдналася родина з Харкова, більшість членів громади з Полтави. Але, звичайно, багато, хто поїхав. Колишня голова громади зробила алію в Ізраїль. Я залишилася тому, що в мене чоловік військовий, я не хочу його лишати одного. Прогресивний юдаїзм приймає до своїх лав і тих, хто не є галахічним євреєм або перебуває в змішаному шлюбі. Мене особливо тішить, що діти нашої однієї змішаної родини тепер називають себе євреями! Ми поважаємо також те, що не всі хочуть бути релігійними – у нас є і світські люди, і ми поважаємо їхній вибір. Бо окрім того, що ми молимося, ми ще й розвиваємося інтелектуально, ведемо заняття з єврейської історії й культури. Ми даємо можливість усім охочим дізнатися щось нове про єврейську культуру та релігійні традиції.
Лідери інших релігійних громад нам розповідали, що вони об’єднувалися з різними організаціями, у тому числі й волонтерськими, щоби допомагати своїм членам або просто місцевим громадам. Чи мали й Ви такий досвід?
Ми співпрацюємо з проєктом «Кешер» і «Сохнут». Наприклад, із проєктом «Кешер» ми створили програму для жінок: робили ляльки-мотанки, медитували, уявляли себе дівчатками. Це виявилося дуже актуальним, бо потрібно знайти підхід до людей, щоби вони постійно не думали про небезпеку, яка їх оточує, а дистанціювалися від загроз і заспокоювалися.
Велику підтримку весь цей час наша громада отримує від наших побратимів із Каліфорнії, від конгрегації «Бет Ам», назву якої ми носимо. Лідерка цієї громади – Шері Хаф – опікується нашою громадою та громадою з Одеси, ми постійно підтримуємо зв’язок. Завдяки їхній фінансовій підтримці, ми маємо можливість проводити свята та заходи, видавати людям продуктові набори, вітаміни, ліки. Вони також придбали для членів нашої громади генератор та павер-банки, що надзвичайно нам допомагає при постійних відключеннях електроенергії. Ми знаємо що ми не одні, що є люди, які моляться за мир в Україні, та не залишають нас наодинці з цим жахом війни.
Також підтримкою для нас стала Ірина Більська з білоруської громади прогресивного юдаїзму, яка допомагала нам з матеріалами для проведення свят, а також організувала одноразову, але дуже важливу гуманітарну допомогу для членів нашої громади на початку війни.
Єяль Рондер, віце-президент Союзу всесвітнього прогресивного юдаїзму, вже два рази приїздив до України та ініціював роздачу продуктових сертифікатів, які допомагають вижити багатьом членам громади.
Ми щиро вдячні всім цим чудовим людям, які були і є поруч з нашою громадою.
І ще питання щодо мови, якою користується Ваша громада в богослужіннях. Я знаю, що рабин Олександр Духовний зараз веде служби українською. Чи всі громади прогресивного юдаїзму перейшли на українську?
Так, ми ведемо службу українською мовою та івритом. Це дуже важливо. Як відомо, в Ізраїлі відродили кілька десятиліть тому іврит, яким ніхто на той момент вже не спілкувався. Ми, українські євреї, живучи в Україні, повинні розуміти й розмовляти своєю мовою! Олександр Духовний колись сказав: «Українська мова наразі є твоєю ідентифікацією». Під час Голокосту знання української мови врятувало його матір та сестру, оскільки українська жінка сказала нацистам, що це її родичі, і вони змогли підтвердити це, відповівши українською. Полтава – російськомовне місто, я і мій чоловік теж раніше розмовляли російською. Але зараз мій чоловік зовсім не спілкується російською! Він мені розповів, що коли його пораненого перевозили, він був непритомний. У нього нічого не було, навіть одягу, не було розпізнавальних знаків, ніхто не знав його імені, із якої він бригади. Коли його привезли до лікарні, він отямився й почув, що медсестри розмовляють російською. Перша думка була, що його взяли в полон, над ним провадять якісь досліди чи пересаджують його органи. Але коли зайшов лікар і сказав: «Дмитре, як Ви себе почуваєте?», мій чоловік зрозумів, що він в Україні. Це ще раз підтвердило важливість української мови! Війна поставила чіткий кордон: ми повинні розмовляти українською мовою, вона повинна панувати всюди, у всіх громадських закладах. Єдине, я вважаю, не потрібно тиснути на людей, які тільки переходять на українську, яким і так важко. Мені також важко буває, бо я не спілкувалася довгий час українською, але коли почала вести свята і служби українською, то й інші люди почали нею говорити.
Пропоную наостанок порозмовляти про майбутнє Вашої громади. Як думаєте, коли закінчиться війна і якою буде ваша спільнота в повоєнний час?
Я люблю свою громаду, люблю все, що роблю в ній. Нещодавно я була на програмі в Ізраїлі, і мені довірили читати молитву за мир в Ізраїлі та Україні біля Стіни Плачу в Єрусалимі. Я постійно молюся за мир в Україні. Кожен із нас щось робить, щоби ці страшні війни і в Україні, і в Ізраїлі закінчилися. Для мене ці війни різні, але болять вони однаково. Дуже хочеться, щоби настав мирний час, щоби наші діти перестали боятися й ховатися в підвалах. Хочеться спокійно жити і не боятися, що на голову можуть прилетіти бомби. Я думаю, що в цій війні кожен показав свій характер і наскільки ми сильні. Виявляється у кожної людини є потужний внутрішній стержень – і в маленької 8річної дитини, і в тендітної жінки… Я хочу, щоби ми мали можливість відправляти наших дітей у єврейські табори, щоби наші діти росли прогресивними, розумними людьми, щоби вони знали багато мов, щоби самі обирали, ким вони хочуть бути в житті: бути релігійними чи світськими, хочуть іти захищати Україну чи Ізраїль. Це має бути тільки власний вибір кожної особистості. Моя місія як лідерки – піднімати дух людей, стежити за їхнім психологічним станом і робити все з душею, із теплом!
Дякую Вам та розмову, пані Євгеніє!
Розмовляла Анна Марія Басаурі Зюзіна
Запис розмови зроблено 28 червня 2024 року.
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня Академічного Релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.