Таврійська єпархія Православної церкви України охоплює парафії Херсонської та Миколаївської областей. Від початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України ці регіони опинились і досі перебувають в епіцентрі подій. Зокрема, лівобережжя Херсонщини дотепер анексоване, а звільнені в листопаді 2022 року території області зазнають щоденних обстрілів. Про служіння під час війни та її вплив на життя єпархії, адаптовані форми релігійної діяльності та розвиток капеланства в Україні ми поговорили з архієреєм ПЦУ, єпископом Херсонським і Каховським, військовим капеланом ЗСУ владикою Борисом (Харком).
«Перш за все, дякую, що погодилися на цю розмову! Владико Борисе, пригадайте, будь ласка, де Вас застала повномасштабна війна?
Коли я розпочав служіння в Херсоні війна вже тривала (йдеться про початок військових дій на території України у 2014 році. – Ред.), і ми час від часу, два-три рази на рік, їздили з гуманітарними місіями на прифронтові території, то в Маріуполь, то в Авдіївку. Ми їздили як капелани на громадських засадах, тобто везли якусь допомогу і водночас, за потреби, сповідали та причащали воїнів. Якраз у 2022 році наша єпархія видала щорічник «Таврійський індиктіон». Саме в цьому індиктіоні були розміщені молебні з «Требника» Петра Могили. У нього є два великих молебні – «Молебень в часі війни» та «Молебень за перемогу в час нашестя варварів і навали чужинців». І ми вже з січня 2022 року щоранку, о 8:00, у єпархіальній каплиці служили цей молебень. На цю відправу приходили по кілька наших парафіян, але її, незалежно від кількості вірян, ми відправляли щоденно, щоранку увесь січень і лютий. Тобто і наше перечуття, і відчуття наших вірних було трохи інше: що повномасштабна війна цілком можлива, незважаючи на повідомлення української влади, усі помпезні заходи 16 лютого, у День єдності. Але була така річ, що 20 лютого молитву за Україну й за перемогу, у День пам’яті Героїв Небесної сотні і в Херсоні, і в Миколаєві очолював я, архієреїв інших єпархій вже на той час не було, хоча раніше завжди приходили священники різних конфесій, бо це був екуменічний молебень.
І от 24 лютого почалася повномасштабна війна. Священник із Нової Каховки о. Микола удосвіта зателефонував мені й каже: «Владико, ставайте моліться, бо почалась війна». Це було після п’ятої години. Я встав, перевірив у мережі й переконався, що перед п’ятою була вже заява путіна, та й почав готуватися до літургії. Десь о пів на шосту почув два ракетних прильоти, а через годину ще один. Пізніше з’ясувалося, що то були удари по аеропорту в Чорнобаївці. Але ми однаково о 8:00 служили не молебень, а літургію. До мене приїхали десь близько десятої години священники з Каховки та Нової Каховки. Я давав загальне розпорядження священникам: хто хоче, нехай виїжджає, рятує життя. Ми загалом не забороняли таких речей, навіть я заохочував. Для мене особисто визначальною була позиція нашого сусіда, римо-католицького священника, який підійшов до мене вранці 24 лютого й каже: «Владыка, вы же понимаете что вы первый. Скажите мне, кто молился за Украину 20 числа в Херсоне? Владыка Борис! А почему других не было? Кто молился в Николаеве? Владыка Борис. А почему других не было, которые себя украинскими называют?». От він мені чітко дав зрозуміти, що краще виїхати, щоби потім повернутися. Священникові з Каховки я віддав частину церковної документації, щоби вивезти. Тоді я зібрав решту документації, щоби не залишати жодної важливої інформації, і вирушив в дорогу. Принагідно я забрав і священника із сусідньої єпархії – з Антонівки, де вже російські війська стояли на мосту, там уже було гаряче. Але сприйняття населення було таке, трохи дивакувате. Коли ми зупинилися на заправці в Чорнобаївці, то зустріли там ще одного священника з Херсонської єпархії. Також за деякий час під’їхав священник із моєї єпархії зі Скадовська. Так-от він розповідав, що вже їхав повз трупів, виїжджав на свій страх і ризик через Антонівський міст. Ми вже тоді зрозуміли, наскільки це серйозно. А от на заправках працівники були дуже патріотично налаштовані, вони вірили, що цей міст зірвуть і через річку окупантів не пустять, були веселі, працювали, як у звичайний робочий день, пригощали кавою. Звісно були сильні затори, ми добиралися на захід України більше доби.
Ви повернулися додому, я правильно зрозуміла?
Так, у Львівську область. Але вже 1 березня я зібрав гуманітарну допомогу, їжу, люди наліпили вареників, і ми вирішили їхати в доступний тоді Миколаїв. Ми ще не знали, наскільки він доступний, і тому вирішили їхати через Одесу. По дорозі нам сказали, що там імовірно міст підірваний, і практично ми гуманітарну допомогу вивантажили в Одесі. Оскільки міст ще був не повністю розбитий, то наступного дня ми доїхали до Коблева, і нам вдалося ще евакуювати дружину, дочку і внучку нашого священника з Миколаєва. Уже надалі, у наступні наші поїздки, ми знали, що там міст проїзний, то й їздили на Миколаїв через Одесу.
У той час зв’язок ще був, а в нас залишилися ще в Лазурному священник із дружиною, на правому березі в Михайлівці, двоє на Кінбурнській косі, диякон у селі під Олешками і в Каланчаку. Отцеві Степанові з Каланчака я запропонував евакуюватися, а він мені каже: «Я ж нікуди не вплутуюсь, я людям служу». Хоча я одразу всім сказав, що в нас позиція церкви проста – на першому місці людина, тобто треба пильнувати людське життя, а решта – майно, навіть храми – це все набудеться, бо коли на вас підуть, і так нічого не врятуєте. Декотрі священники залишилися на парафіях, дехто згодом виїжджав потім, як-от священники з-під Скадовська та з Чорнобаївки, які виїжджали у квітні. Диякон з-під Олешок вивіз сім’ю, а сам повернувся назад. У Миколаєві на вербну неділю ми його висвятили, він вирішив, що зможе там бути корисним, але минулого року вже виїхав остаточно.
Ви не змогли надовго покинути своїх священників і вірян?
Так, одразу 1 березня поїхали з гуманітарною допомогою в напрямку Одеської області. Практично в будні дні ми були на Заході – збирали допомогу, а на вихідні привозили провізію і служили в Миколаєві. У нас там дві парафії – Пантелеймонівська та Петро-Павлівська, – я служив то в одній, то в іншій. На південь від Миколаєва є район Балабанівка: звідти священник сім’ю вивіз, а сам залишився. Там було найбільше обстрілів. Щоби до нього проїхати, треба було, мабуть, із 7 блокпостів минути. Проте ми туди їздили, відпавляли служби, щоби його підтримати. Задля безпеки скоротили тривалість богослужіння. Пригадую якось ми приїхали туди провадити богослужіння, а нам розповідають, що вранці по сусідньому селі Галицинове був приліт, і там розбомбили церкву московського патріархату. Тоді священник сказав: «Ну, напевно тепер підуть до нас». На щастя, ми помилились у своїх прогнозах… Цікаве й інше: їм розбомбили церкву, а вони далі в московському патріархаті. Це для нас було таким потрясінням… До слова, згаданий раніше священник, римо-католик, переїхав теж до Миколаєва, обслуговував у Миколаєві костел, бо інші повиїжджали. Ми в нього були на святкуванні Паски. Це був цікавий досвід святкових богослужінь в умовах постійних обстрілів і бомбардувань.
У Херсоні, Миколаєві є дуже мало церков ПЦУ?
Так, небагато, московського патріархату значно більше.
А скажіть, у контексті війни, можливо, були такі випадки, що люди самі свідомо переходили з однієї конфесії в іншу?
Перший випадок стався у квітні 2022 року. Громада села Озерне, що неподалік Вознесенська, перейшла до ПЦУ. Якщо пригадуєте там була така історія, про яку багато писали в ЗМІ: люди в селі захопили БМП із російськими військовими, і там була документація війни, датована ще 2018 роком. Це якраз ішлося про те село – Озерне. Це одна історія. А друга стосується місцевого попа. Пам’ятаєте, у той час вимикали світло на ніч, щоби демаскування/маскування робити. І от що ще зумовило той перехід. Не всі знали, де рубильники світла в селі знаходяться, лише 3 особи, у тому числі й той московський піп. І коли сталося так, що ввімкнули світло вночі, щоби їх демаскувати, а двоє з тих, що знали, були в окопах на варті, люди зрозуміли, що це діло рук того московського попа. Отакі події і вплинули на рішення громади перейти до нашої Церкви.
Чи за більше ніж 2 роки війни на Херсонщині, Миколаївщині відбувалися ще переходи в ПЦУ?
На Херсонщині відбувся перехід після звільнення. Коли зайшли наші підрозділи, разом із ними й наш капелан прийшов, а оскільки місцевий піп утік, тому він почав служити, і люди вирішили перейти до ПЦУ. Це правий берег, який зараз часто обстрілюють. Подібний випадок також був і під самим Херсоном – в Інженерному.
Ви вже зачепили питання з гуманітарною допомогою. Чи Вас підтримували якісь організації, можливо, парафії на заході України?
Спершу були створені гуманітарні хаби, і вони спокійно все надавали, а ми возили, куди могли. Це було на першому етапі, а потім вже починали допомагати Львівські єпархії, Предстоятель допомагав. Навіть незважаючи на проблеми з пальним, нам удавалося відшукувати знайомих, які нам сприяли, щоби ми мали змогу їздити. Отак до червня 2022 року ми їздили як волонтери, а потім почали це робити на штатній основі.
Цю допомогу Ви доставляли своїм парафіянам чи військовим?
Ми допомагали військовим, а заразом і нашим священникам. У нас є Нацгвардія херсонська, де був наш капелан. У ТРО був теж наш миколаївський священник. Священник зі Скадовська виїхав і пішов у ТРО. Фактично третина нашого духовенства пішла у військо. Ті, що втратили парафії, пішли служити, адже якось треба допомагати відвойовувати їх. Один наш священник залишився біля Баштанки, і там на місці теж допомагав. Інший вивіз сім’ю і потім приєднався. Отак і налагодилися зв’язки з підрозділами. Завдяки тісній комунікації з військовими ми знали, куди безпечно їхати, а куди ще не можна, щоби не наражати себе на небезпеку. Якось ми поїхали на північ Херсонщини, у Михайлівку – там був наш священник, який пережив окупацію. І ми туди їхали в жовтні, везли на парафію генератор, бо там ще світла не було, довго ще його не могли відновити. Їхали по нових відремонтованих дорогах, а посеред тих доріг снаряди стирчали, дороги були всіяні трупами російських солдатів. Це було на початку жовтня 2022 року.
Після звільнення Херсона Ви повернулися на свою єпархію?
У той час я вже займався капеланством, тому поєднував служіння. Заїжджав час від часу у єпархію, вів богослужіння, а під новий рік (ідеться про початок 2023 року. – Ред.) із підрозділом ми відправилися на Донбас.
То Ви зараз більше капеланською службою займаєтеся?
Так.
А священники після деокупації Херсонщини повернулися на парафії?
Дехто повернувся, хтось залишився на капеланській службі. Зокрема чорнобаївський священник повернувся. Священник із Херсона зараз у нацгвардії капеланом, то він фактично на Херсонщині працює. Священник, який виїхав з-під Олешок, теж тепер у Херсоні служить.
Як Ви знаєте, команда проєкту «Релігія в огні» від початку повномасштабного вторгнення фіксує зруйновані чи пошкоджені релігійні об’єкти в Україні. Чи є зруйновані або пошкоджені споруди ПЦУ в Таврійській єпархії?
Є кілька пошкоджених храмів. Правий берег Херсона постійно обстрілюють, тому в численних храмах вибиті вікна. Цілком зруйнованих церков ПЦУ в Херсонській і Миколаївській областях немає. Найбільше переживав священник за храм святих апостолів Петра і Павла в Миколаєві, бо це найкращий у нас храм на півдні. Я його буквально змусив виїхати з міста, бо він дуже переживав за церкву, яку сам будував і не хотів її покидати, попри загрозу життю. То він з нами також їздив кілька разів на свою батьківщину, щоби трохи психологічно розвантажитися.
Але, напевно, не всі ваші священники погодилися виїхати, покинути свої парафії? Нещодавно всіх сколихнула трагічна звістка про насильницьку смерть отця Степана Подольчака з окупованого селища Каланчак. Це єдиний священник із вашої єпархії, який загинув від рук російських військових?
До цього часу були історії допитів практично всіх священників, хто залишався при парафіях на окупованих територіях. До всіх приходили з різними питаннями, переглядали листування. У Лазурному є наш священник, який виїжджати не хоче; каже, що до нього не чіпляються: там є церква московського патріархату, то вони до нього претензій не мають. Ці два священники давно там живуть – той має свою паству, той свою, тому вони там більш помірковані. Немає між ними конфліктів і ніколи не було, то він там залишився і служить на своєму місці. Також у Рибальчому в нас залишився священнослужитель – він іноді виходить на зв’язок, десь раз на кілька місяців. Він монах, каже, що йому нема, що втрачати, окрім своєї парафії, тому й залишився там. А отець Степан Подольчак був дуже простий, довірливий, десь навіть наївний. Я йому пропонував виїхати. А він каже: «Я ж служу Богу, я ж не в політиці. Чого мені щось мають зробити?». Отаке в нього було ставлення. Звісно, людину не переконаєш, якщо вона ухвалила таке рішення. Він на цій парафії служив чверть століття, будував її своїми руками, це було його дітище. Можливо, це також трохи вплинуло на його рішення, було відчуття власної відповідальності.
У Каланчаку також, мабуть, є дві церкви?
Так, там є московська і наша. Кажуть, що його окупаційна влада вигнала з клубу, із молитовної кімнати і він перейшов у церкву. Бо церкву ПЦУ в Каланчаку будують, але будівництво ще не закінчили. І він провадив служби в церкві. Кажуть, що люди почали більше себе ідентифікувати з українською церквою і йти до нього. Останнім часом там почалися прильоти – наші бомбили, то російські військові два тижні шукали, хто здає їхні місця розташування. Можливо, що його закатували за отакі підозри.
Його поховали у тому ж селі?
Дружина не захотіла, щоби московські попи взагалі долучалися до похорону, і вона з парафіянами поховали його самі. А ми дистанційно служили чин похорону в його рідному селі на Львівщині. Я в цей час був на базі в Німеччині – і ми там служили чин похорону, робили заочний похорон, тобто поки там його хоронили, ми молилися зовсім в іншому місці. До речі, таким чином багато священників обслуговувало населення, заочно молилися. Бували в нас і такі випадки, що робили стрім: священник в одному місці звершує заупокійну панахиду, а люди запускають онлайн-трансляцію і долучаються таким чином. Я особисто мав такий похорон військового, коли наші парафіяни з Каховки залишилися в окупації, а їхній син загинув ще до звільнення Херсона. І на Покрову я мав похорон в Одесі. Вони просили дуже, щоби здійснити цей похорон. І вони повністю його фільмували, щоби бачили батьки, дружина з дитиною, які перебували в Німеччині. На похороні з рідних була присутня лише сестра покійного. Через відеофіксацію вони всі були долучені до похорону. На той момент у нас вже була адаптована технологія дистанційного похорону.
Це був фактично онлайн-похорон?!
Можна так сказати. За отцем Степаном із Каланчака не вийшло здійснити похорон онлайн, бо не було зв’язку. Але в неділю після богослужіння, на всіх наших парафіях відслужили за ним ще заупокійну молитву.
Чи можна сказати, що це така нова форма служіння, яка появилася в церкві внаслідок повномасштабного вторгнення?
Не тільки внаслідок воєнного вторгнення. Це вже починалося у час ковіду. Тому в час війни оце дистанційне моління вже не було чимось новим, люди вже знали й самі просили так звершувати молитву. Зараз це сприймається як нормальна адаптована технологія служіння.
Можливо, є ще якісь зміни в церковному житті внаслідок війни? Ви вже згадували, що багато священників стали капеланами.
Є цікава річ. Що реально змінилося – це так звані «річники», люди, які ходили до церкви раз на рік, на Великдень, а з минулого року вони почали свідомо з’ясовувати, де яка церква, щоби не йти в московську. Це відбувалося всюди – і в Одесі, і в Миколаєві. Це фактично така ментальна зміна, яка дуже важлива. Люди прагнуть до українського, хочуть бути частиною української церкви. Це дуже тішить, що хоча б ця латентна частина – хоч і не зовсім релігійна – почала ставити собі питання, до якої церкви вони належать?
Це, можливо, є свідченням того, що по закінченню війни істотно збільшиться кількість парафій ПЦУ на півдні України?
Ми на це сподіваємося, але проблема, звичайно, в тому, що багато людей загинуло і гине, а багато виїхали. А ті, що залишаться, потребуватимуть відновлення, особливо духовного. Це будуть виклики для церкви. Окрім того, повернуться військові, вони також градус напруги будуть підвищувати, і з тим також потрібно буде працювати.
Вважаєте, що зможе церква взяти на себе цю відповідальність духовної допомоги?
Ми вже над цим працюємо. Шукаємо приміщення для створення реабілітаційного центру. Цю тему ми підняли ще до повномасштабного вторгнення. Такі центри потрібні як поєднання зусиль різних фахівців – і психологів, і медиків, і педагогів, і духівників. Це багато роботи. Окрім того, технологія до кінця ще також не з’ясована, над цим потрібно працювати.
Яким Ви бачите своє майбутнє в Церкві, бо ж зараз Ви фактично перейшли в капеланство?
Важко говорити, що буде. Можливе й капеланське зростання, бо ця структура зараз викристалізовується. Може бути переформатування єпархій, воно також активно здійснюється. Тут неможливо однозначно щось сказати, бо я людина Церкви: як буде рішення церковної влади про зміну місця служіння, то й доведеться тим займатися. Ми, як монахи, як церковні люди, покликані служити там, де нам доручають. Так, як і капеланство: я ж не пішов сам – усе відбулося з благословення Предстоятеля. Так склалися обставини, що головне моє місто Херсон було окуповане, а потреба була служити поруч із військовими, тож із цього й почалося капеланство. Поки що ми всі працюємо на перемогу, а далі побачимо.
Скільки часу триває Ваше капеланське служіння?
З липня 2022 року я офіційно займаюся капеланством. У нас не вистачає капеланів, тому часто буває, що в місці розташування підрозділу нам доводиться й цивільні потреби обслуговувати. От минулого року потрібно було здійснити чин похорону в Лимані:не було кому, а треба ж було піти, поховати людину. Серед підрозділів, де немає капеланів, але є якась потреба, тоді до нас звертаються командири, і ми йдемо. Між собою капелани також комунікують у чаті: «Хто там, у тому напрямку, відізвіться для взаємодії». Це для нас уже звичні робочі процеси. Ці процеси подібні до аналогічних в американців: коли ми були на стажуванні, то побачили, що в них теж налагоджені оці горизонтальні зв’язки між капеланами. Не все капелан робить сам, якщо десь є ближчий капелан із іншого підрозділу, то він може спокійно його залучати для допомоги своєму бійцю.
Між капеланами стирається конфесійна межа, тобто вони просто військові капелани?
Буває по-різному, але за етикою капелана ми повинні бути толерантними до різних віросповідань, у тому числі й до капеланів різних віросповідань.
Наостанок наше традиційне запитання: якою Ви бачите Україну після перемоги?
Бачите, я завжди кажу по-іншому: наша найбільша проблема, що ми говоримо «після перемоги». Я вважаю, що основою для перемоги є негайна ліквідація ідеологічної бази. Це означає, що для перемоги треба ліквідувати ідеологічний підрозділ РПЦ, і це під силу зробити згідно з чинним законодавством. На жаль, поки що не вся влада, особливо місцева, готова діяти відповідально…
Дякую за Ваше служіння і за цю розмову, владико Борисе!
Розмовляла Уляна Севастьянів
Запис розмови зроблено 22 лютого 2024 року
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією «Майстерня Академічного Релігієзнавства» за підтримки «Documenting Ukraine», проєкту Institute for Human Sciences, IWM Vienna.