Протоієрей Георгій Гуляєв – настоятель храму ікони Богородиці «Знамення» у м. Києві (УПЦ), у 2005-2015 році – настоятель храму святого Ігнатія Маріупольського у м. Донецьку (УПЦ), у 2017-2022 році – настоятель Свято-Антонівського храму смт. Антонівка м. Херсона Херсонської області (УПЦ).
– Отче, давайте розпочнемо розповідь з 2014-го року, бо війна почалася не в 2022, а вісьмома роками раніше. Скажіть, будь ласка, ким Ви були в березні 2014, яку роль виконували в Донецькій єпархії, як Ви зустріли події 2014 року в Донецьку?
– Так, дійсно, війна почалася у 2014 році і на той момент я був прес-секретарем Донецької єпархії УПЦ. Донецька область в церковно-адміністративному плані поділена на дві єпархії: Горлівську та Донецьку. Майже десять років я відповідав за інформаційний супровід діяльності Української Православної Церкви в регіоні.
Нещодавно фейсбук видав мені цікаве нагадування-спогад з травня 2014 – звернення Донецького митрополита Іларіона (Шукало) у зв’язку з початком війни. І ми вже можемо сказати, бо минуло багато років, – що це звернення писав я, «виконував свою роботу». Коли я приносив тексти до митрополита, то він їх завжди правив, а це звернення він просто прочитав і, не зробивши жодної правки, сказав: «Став на сайт». І навіть наказав, щоб ми надрукували листівки, які були б спеціально розклеєні у всіх храмах. До речі тодішній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк в одному зі своїх виступів згадав ось це звернення митрополита, сказавши: «Ось, прислухайтеся до Донецького першоієрарха, бо він закликає до миру». Ну, а взагалі так сталося, що в силу своєї посади, я мав доступ до певних людей і був свідком історичних подій. І я можу сказати, що російські куратори донецьких сепаратистів все-таки дуже сильно хотіли використати релігійний фактор. Але сталося так, що Донецька єпархія УПЦ дуже ієрархічна структура, точніше сказати, авторитарна, тобто там все зав’язано на особистості митрополита. Саме ця жорстка структура не дала очікуваного росіянами результату на початку війни. Представники так званої «ДНР» разом з російськими кураторами намагалися залучити єпархіальні структури до співпраці, але на офіційному рівні єпархії це все блокувалося.
Тоді місцеві проросійські сили з православного середовища почали в обхід класичного «благословення священноначалія» шукати контактів і пропонувати свою духовну підтримку бойовикам і сепаратистам, але це були поодинокі випадки. Але коли ситуація затягнулася (о. Георгій виїхав з Донецька у жовтні 2015 року – прим. ред.), дійшло до того, що закрили очі на співпрацю певних людей з сепаратистами.
Окремий кейс – це так звані «прибульці», які просто почали їздити з Росії. Це священники чи диякони, які почали підтримувати сепаратистський рух на Донбасі, тому що місцеві не хотіли в ці справи лізти через те, що це присікалося на офіційному рівні.
В мене була така історія. Влітку 2014 року мені зателефонували з незнайомого номеру, запросили на мітинг «За мир», я відмовився, а потім відкриваю новини і бачу, що це як раз заїхали росіяни на площу Леніна у Донецьку і там фотосесію зробили. Тобто, уявіть собі, що «чемні люди» привозять на машині прес-секретаря Донецької єпархії і в мене було б два варіанти: або я відмовляюся говорити і йду одразу «на підвал», або я щось мямлю «про мир» на тому мітингу. І фото відповідні в мережі Інтернет… Господь, як то кажуть, зберіг.
Ще була цікава ситуація, коли я пішов визволяти з-під арешту брата однієї парафіянки і як раз Гіркін з бойовиками зайшли в Донецьк. Сталося так, що я сидів в кабінеті з цим самим Гіркіним, і розумів, побачивши, що вони робили в Слов’янську, чим це може закінчитися для мене особисто. На щастя, обійшлося без фотографувань, того хлопця ми врятували і потім ще декількох звільнили, у тому числі і греко-католицького священника.
Подібна ситуація була і з греко-католицьким священником. Одного разу мені зателефонували і відбувся наступний діалог:
– Тут на обмін є п’ятеро людей, є один з ваших священників цих, але він «уніат». Ви його знаєте?
– Знаю.
– А ви можете за нього поручитися?
– Так, можу!
А я його ніколи в очі не бачив, розумієте? І потім вже за деякий час мені телефонував декан з Івано-Франківська і казав: «У нас є отець Арсеній і він без благословення поїхав на Донеччину, заїхав не на той блокпост і його заарештували сепаратисти, а дякуючи Вашій допомозі, його звільнили».
«ДНРівці» дуже хотіли через Православну Церкву проводити пропагандистську роботу, але я це все заблокував. Ми перестали видавати єпархіальну газету та церковні журнали. Жодної телевізійної програми «Дорога до храму» ми не випустили, поки я там був, тобто до жовтня 2015 року. А після Мінських угод, вже у 2015 році, розумні люди підказали: «Отче, Ви виїжджайте, бо ніхто не зможе вам гарантувати безпеку». Тобто або я мав співпрацювати, або зняти свої повноваження, що власне, через деякий час і сталося.
Просто чудом я виїхав з Донецька і влаштовував своє життя в Херсоні, а потім росіяни й до Херсона дійшли у 2022 році.
– Я пам’ятаю дуже добре Вашу парафію, це була така особлива спільнота, бо вона знаходилася на території заводу, куди випадково не потрапиш. Як би Ви охарактеризували своїх парафіян, з якими ви вели просвітницьку роботу? Станом на зараз Ви би могли сказати, який відсоток парафії залишився в Донецьку вимушено, який – ідеологічно, і скільки людей виїхало?
– Наші зусилля весною-літом 2014 року були спрямовані на збереження власного життя. Почалося безвладдя і я сказав своїм парафіянам: «Хто хоче, виїжджайте, я вас не засуджую». Зі свого боку, я організував автобус для того, щоб вивезти людей з Донецька, парафіян, переважно дітей та багатодітні родини. Ми їх вивезли до Херсонської області, де були знайомі, які надали пансіонат, і парафіяни жили там 2-3 місяці. А потім у когось просто гроші скінчились, хтось почав повертатися.
Що стосується парафіян, то іноді є таке уявлення про церкву, що все, що скаже священник, люди мають виконувати, але це не зовсім так. На початку цих подій я сказав, що не хочу, щоб у церкві ми перетворювали наше євхаристійне спілкування на те, що ми будемо переказувати новини. Давайте це буде місце, де ми зможемо славити Христа і трохи приходити в себе, бути нормальними, зберігати «острівець нормальності». Але справа в тому, що російська пропаганда виявилася потужнішою за мої проповіді. До прикладу, до нашого храму ходила родина етнічних росіян, які приїхали до Донецька багато років тому, для них спілкування з родичами та телевізор виявились потужнішими за мої слова. Вірніше, мої проповіді у чомусь не задовольняли їх, тому що події змінювались таким чином, що люди були накачані пропагандою і моя задача як священника була просто привести їх в стан нормальності.
– А Ваш храм зараз діє?
– Так, він і далі на території заводу. На щастя, залишився мій другий священник, він тепер настоятель. Ми спілкуємося по мінімуму, тому що як пастор я просто не хочу дратувати людей, в якому розумінні: вони мене відпустили, я не поїхав одразу, я не кинув паству, моя совість чиста, тому шо найважчі моменти ми пережили разом, це були 2014-2015 роки. Але люди казали, що: «Отче, ваша родина за межами Донецька і тому ми бачимо як важко ви це переживаєте. Ми вас відпускаємо, як би не було боляче», – це дослівна цитата. Тобто я розпрощався з ними, вони мене відпустили. Залишилася тільки молитва один за одного.
Загалом 2014-2015 роки нас змінили, бо ми навчилися ходити з певної сторони будівель, щоб не сипалося скло; вибирали маршрути, щоб обходити патрулі. Відома трагедія, коли тролейбус обстріляло одне з терористичних угрупувань з міномета на зупинці «Боссе». Я їхав в тому тролейбусі, просто вийшов на дві зупинки раніше. Я обклав храм мішками з піском і поставив бетонні плити, тому що в мене була така можливість. І це врятувало життя декільком людям, коли були прильоти.
– А обстріли безпосередньо Вашого храму були в Донецьку?
– На жаль, навіть загинула людина, Євгеній, представник охорони Донецького металургійного заводу. Це був початок лютого 2015 року.
– Тобто у 2015 році Ви повертаєтеся на свою малу батьківщину, Херсонщину?
– Фактично так. Я в 2004 році виїхав з Херсона у Донецьк, а потім в 2015 році повернувся в Херсон, який, насправді, тяжко сприймав. Тобто я повернувся фактично не в своє місто, я його знав по вулицях, але це вже було зовсім інше місто, інші люди.
– Чи правильно я розумію, що Ви їхали в Херсон і мали домовленості про службу в якомусь храмі?
– Якщо брати матеріальну сторону, то я міг би залишитися в Донецьку. За цей час я отримав певний статус, в мене там залишилася чотирикімнатна квартира, дача. У мене була робота, з якої мене ніхто не виганяв, я офіційно працював на заводі і міг би продовжувати працювати. Але я бачив, що цей зашморг все більше затягується і дійсно постало питання: або мене, вибачте, поставлять «міністром релігії ДНР» або я піду на підвал.
Пам’ятаю, якось мене викликали в «поліцію» «ДНР», я приходжу, а в кабінеті лежить Кримінальний кодекс України, де слово «України» просто затерто чорним маркером. Заповнюю анкету і слідча запитує мене: «Ваша національність?». Я говорю: «Українець». Вона: «Точно?» Це ніхто не бачив, не чув, тобто доказів нема, але для мене це було дуже важливо. Як і той прапор український, який я сховав свого часу, коли сепаратисти просто зривали з державних установ українські прапори. Я просто обережно зняв його з одного з заводоуправлінь ДМЗ, сховав, і потім ми його вивезли напередодні вторгнення. При чому матушка його поклала у валізу (а ми їхали через блок-пости «ДНР») і це таке чудо просто, що його ніхто не побачив.
У Херсон я просто приїхав, жодних домовленостей не було, було моє добре ім’я і були ті люди, з якими я просто підтримував зв’язок. Бо коли я поїхав з Херсона, мені не було байдуже, що відбувалося з херсонцями, ми підтримували добрі відносини. Тому, коли ми приїхали, мене поставили священником в Свято-Духівський кафедральний собор, благословили очолити молодіжний відділ і газетою займатися.
– Тобто Ви були кліриком собору, Ви не були настоятелем в Херсоні?
– Ні, я спочатку був кліриком у кафедральному соборі, а згодом моя парафія була в селищі Антонівка біля Херсона і я там був чотири роки настоятелем. Як жартує моя матушка: «А ти пам’ятаєш, як ти тільки прийшов туди, перше, що ти сказав: «Якщо буде війна, то Антонівка – це найбільш гибле місце»?» А вона питає: «Чому ти так кажеш?». «Ну дивись, ось – автомобільний міст, ось – залізничний міст, тут у нас – військова частина, тут – низовина». Вона тоді каже: «Як це в тебе все відбувається у мозку? Ти зовсім по-іншому почав мислити!».
– Отже Ви стали настоятелем. Ви сформували громаду в Антонівці чи вона вже була сформована?
– Ми погодилися на Антонівку, тому що нам не було де жити, а там було помешкання для священника. Фактично, це цокольний поверх храму, де могла розміститися родина священника. Туди я переїхав зі своїми дівчатами: дружиною та доньками. Син на той час вже поїхав у Чернівці навчатися в університет. А ми почали себе називати діти підземелля і жартували, що в Донецьку в підвалах були, що тут. Життя вимушеного переселенця – це не солодощі, це вже зараз (після повномасштабного вторгнення 2022 року – прим. ред.) всі зрозуміли, але у нашому випадку це стало приводом для того, щоб ми почали пекти солодощі. В Антонівці ми жили з продажу пряників, моєї зарплати вчителя біології у місцевій школі і з того, що ми економили (не платили за житло, бо воно належало церкві).
– І ось ми дійшли до 24 лютого 2022 року. Ви прокидаєтеся у Херсоні…
– Ні, 23 лютого я був у Києві, готувався до презентації великого освітнього проєкту, як вчитель біології. Я прокинувся від дзвінка сина: «Тато, Росія напала на Україну». І тут, ви не повірите, але настало якесь полегшення. Так, я знав що таке війна і її наслідки, але тепер було на 100% зрозуміло хто з нами воює.
Вісім років гібридна війна Росії йшла досить вдало і мала свої плоди. А я – людина, яка не звикла обманювати чи вести інтриги. Нарешті мені стало набагато легше тому, що я зрозумів, хто є хто. Тому було полегшення, я розумію справді, що це російсько-українська війна. Все. Так мені було легше, тому що я вже точно знав, що не засуджував когось марно. Це проблема моя, як християнина. Християнство змінило мою свідомість і моє ставлення до людей, тобто я намагаюсь виправдати людину, знайти в неї якісь мотиви, які призвели її до того чи іншого гріховного вчинку. Я розумію, що певна провина з мого боку чи з боку іншої людини, для того, щоб їх якось примирити. А тут стало все ясно: ось агресор і ось жертва. Мені стало легше тому, що я зрозумів все, тут вже немає такого хитрого «сами виноваты» та «всё не так однозначно».
Після мого від’їзду з Донецька у жовтні 2015 року я не мав морального права коментувати події на Сході України. Та і подій було не багато: інтенсивність протистояння звелася до мінімуму. Багатьма донецькими моя така мовчазна позиція сприймалась як лояльна.
24 лютого 2022 року все змінилося. Ми всі опинилися в центрі війни. Я – у Києві, а моя родина там: тато, мама в Херсоні, а дружина з молодшою донькою – в Антонівці. І ось вертольоти и ДРГ захоплюють залізничний міст, потім йдуть бої на Антонівському автомобільному мості. Потім донька з підвалу присилає повідомлення такого змісту: «Я очень боюсь, что кто-то прийдет и на нас что-то скинут». Це був страх моєї дитини і, можливо, це була певна компенсація, що я не міг їх там захистити, тому я почав «воювати» на інформаційному фронті в соцмережах. Розказувати світу правду про вторгнення і в 2014, і в 2022. Дистанційно контролював ситуацію в Херсоні, наскільки це було можливо, тому невдовзі, проаналізувавши все, я сказав родині: «Ось зараз віконечко, зараз затишшя між боями, виїжджайте з Антонівки в саме місто, це не зона бойових дій».
Хоч я й перестав працювати в школі, але залишився в неофіційному вчительському чаті, де були всі наші вчительки, а я єдиний чоловік і єдина людина з таким досвідом. Я одразу почав вести ніби блог і вони пишуть: «Ой, дівчата, а там..», і я пишу: «Дівчатка, найважче – це перша ніч війни, а далі будемо робити наступне, а якщо побачите озброєних людей, поводьтеся так, а зараз запасіть собі водички, бо настане такий момент, коли все буде в дефіциті: вода, їжа, світло, все».
Я ж це знаю, це гіркий, але важливий досвід, коли інколи маленькі деталі ставали смертельними для людини. Чоловік, наприклад, ніс важку сумку і в нього залишилася гематома від цього. Йому сказали, що це у нього від автомата, який він нібито тягає на плечі. Вивели з автобуса – все, нема людини.
– Як жила Ваша парафія під час перших тижнів, коли Ви, її настоятель, знаходилися в іншому регіоні?
– Мене не було на місці, а це був час Великого посту і матушка почала шукати священників, які приїжджали би до нас. Вона через ці блок-пости, які вже потім встановили росіяни на Антонівському мості, почала запрошувати священників, щоб вони відслужили, щоб люди мали змогу молитися. Я звичайно це все тримав «на телефоні», узгоджував. Їхати мені з Києва на Херсон, назустріч наступаючому фронту не було сенсу. Родина і парафія це прийняли і підтримали.
– Але юридично і канонічно Ви в цей момент були настоятелем храму в Антонівці?
– Так, я залишався настоятелем і тримав зв’язок з парафією. Але потім, я так думаю, що мої дописи в Facebook викликали певну увагу у священників-колаборантів. Вони відверто почали спілкуватися з окупантами і мої дописи почали їх дратувати, вони стали тиснути на місцевого архієрея. Так я отримав папірець, що я зараховуюся за штат. Я не став робити з цього великої події.
– Я думаю, що під час аналізу позиції людини треба дивитись на заяви перших двох днів, навіть перших декількох годин, бо на той момент своїми коментарями можна було підписати собі смертний вирок, це всі розуміють.
– Так, згоден. Але все одно, знаючи, що мої в Херсоні, що всіх дуже легко вирахувати, я все таки ризикнув написати підсумки перших трьох днів вторгнення. Я пам’ятаю, що написав буквально, що мої діти й учні ведуть щоденник війни; вбито декілька односільчан; померло немовля, якому просто не надали медичної допомоги через вторгнення. Я все писав російською мовою з однією метою, щоб це могли читати росіяни, донеччани. Я розумію, що розширюю аудиторію і вона не замикається лише на моїх співгромадянах і тих, хто поруч зі мною.
Далі вже почалося моє відверте глузування з фейкової «Херсонської Народної Республіки». Потім я почав писати як себе правильно поводити на блок постах, якісь моральні моменти. Я не шкодую про жодне слово, яке написав.
– Як відреагували Ваші парафіяни на Вашу позицію?
– Люди є люди. Сталося щось схоже на те, що було з донецькою парафією. Декілька парафіян підтримали окупантів, інші евакуювалися з міста. Але мене приємно вразило, що Херсонщина, яка мала, за думкою окупантів, просто прийняти «оcвободителей», сказала росіянам «Ні!».
Мої знайомі священнослужителі пішли на проукраїнські мітинги, за що потім потрапили «на підвал», а я з ними постійно був на вайбер-зв’язку, таким чином розуміючи всю ситуацію. Частина моїх парафіян виявилась з проукраїнською позицією, і це прості люди, які жили своїм звичним сільським життям.
– Зараз Антонівка звільнена. Станом на 2 червня 2023 року храм ще стоїть?
– Храм стоїть і це диво. Він розташований в центрі, а всі окраїни Антонівки майже знищені. Храм стоїть між залізничним мостом, де постійно йдуть обстріли, й Антонівським мостом, між ними будинків немає. Я постійно на зв’язку з парафіянами, які розповідають про руйнування. А храм – в центрі і він цілесенький.
– Там зараз є священник?
– Так, є священник. Отець Віталій. Я зробив все, щоб саме він там був. Це молодий священник, який служив біля Станіславу в селі Олександрівка, яке знищили окупанти вщент. Станіслав – це дуже відоме місце, саме там українські війська зупинили вторгнення, це межа між Миколаївською і Херсонською областями. Його село повністю знищили, знищили храм, там живого місця нема. Я запропонував отцю Віталію зайняти місце в Антонівці, були перемовини, його поставили туди, і я – спокійний.
– Як Ви думаєте, ті, хто поїхав з Антонівки, чи повернуться вони? Чи повернуться в храм УПЦ, бо я так розумію, храм ПЦУ відновився після деокупації, чи ні?
– Я не можу цього сказати напевне. Це питання не тільки Антонівки, це питання всіх звільнених територій. Великі матеріальні руйнування і зміни, але ще більші є руйнування духовні. Потрібні нові сенси, заради яких люди будуть повертатися.
– Після перемоги і деокупації Донецька Ви приїжджаєте і дивитеся в обличчя людині, яка писала, що «за два дні Ви відчуєте все, що відчував народ Донбасу вісім років». Я розумію, що є християнська любов, розумію, що Ви маєте стати до літургії і сказати «Христос посеред нас», але як Ви це переживатимете?
– Тобто я маю визнати їхню провину і чи вона достойна мого прощення? Це буде гординя з моєї сторони, якщо я буду казати, що я чистіший за них. Ми ж пережили свого часу 70 років Радянського Союзу і потім почалася Перебудова. Потрібно проаналізувати як Перебудова вривалася в життя, коли поступово відбувалося наповнення викриттями злочинів комуністичного режиму. Це, на мою думку, має бути лікуванням, звільненням від омани. І робити це потрібно з любов’ю до пацієнта. Як би нам не хотілося, але досвід одного регіону перенести на інший – це буде невиправдане насилля. Я не виправдовую жодним чином сепаратизм, просто я розумію, що це хвороба, якою заразили людей. Я бачив донеччан, які сприймали перші дні так званої «ДНР», як звичайні розбірки між двома бандами, коли вони не сприймали її як державу, чи як народ, чи як ще щось. Вони отруєні попереднім досвідом і переносять його на інші сфери.
– Наш проєкт присвячено зруйнованим церквам. Як Ви думаєте, чи УПЦ вистачить грошей, сил, парафіян на відновлення? Тут мене цікавлять саме об’єкти, храми, не дух, а стіни. Чи відбудеться відбудова, якщо взяти до уваги, що всі великі спонсори поїхали?
– Я думаю, що частково це залишиться історією, тобто «тут був храм». Але знаючи певну зацикленість православних на зовнішніх формах та зважаючи на символічність певних святинь, то цілком можливий сюрприз у масштабах відбудови. Тому що були такі церкви і собори, які стояли не десятки, а багато десятків років, на відміну від Росії, де до сих пір є гарні, але занедбані церкви. Можливо, справа в тому чи повернеться населення України, українці в свої домівки і чи будуть вони відчувати безпеку. Якщо вони відчуватимуть безпеку, то тоді будуть намагання щось відновити. Хоча ми потрапили в дуже цікаві тренди, триває секуляризація суспільства. Плюс тут тільки в тому, що Церква, втративши монополію на думки, зможе зосередитися на своїй релігійній справі, не лізти в якісь інші справи, наприклад, в політику.
Якщо ми навчимося жити без преференцій держави, без політиків, опиратися на церковну громаду, то ми виживемо, все буде нормально, знайдуться ті люди, які хочуть підтримати, для яких це буде важливо. Перші маленькі позитивні зміни вже є, але потрібен час.
Розмову вів Карен Нікіфоров.
Інтерв’ю проведене в межах проєкту «Релігія в огні: документування воєнних злочинів Російської Федерації проти релігійних громад України», що реалізується громадською організацією«Майстерня академічного релігієзнавства».